Афтербук

Богдан звалив на завдання, а я тинялася будинком. Бути тут самій відчувалося вкрай дивно.

Він давно попередив, куди збирається. Ми навіть трохи про те говорили. Які плани на завтра? Треба з Дені зустрітися, він нову інфу нарив. Треба поїхати за якимось супер дроном. На дрон я потім подивитися напросилася і він пояснював, що і як працює. А потім ми «тестували» його і по черзі літали по будинку трасами різного рівня складності. Богдан переміг, але щедро віддав мені старішу модель для тренувань і я не засмучувалася.

Часом він і у мене питав, що я роблю. Не навʼязувався, а просто з цікавості. Пояснити детально було складно, але в якихось загальних рисах я відповідала. Ось дивися, треба змусити систему думати що я — це не я. Для цього один, два, три. Або робимо таку хитрість і вуаля — у мене є доступ до бази даних. Так само я часом розповідала Богдану, що таке METAR і як пілоти їх читають.

Ми не заважали одне одному працювати й мене це наче влаштовувало, але… я не могла перестати думати, як же він там. Не тому, що переживала, я ж бо знала, що Бог профі й все буде в порядку. А бо було цікаво. 

Було якесь відлуння азарту всередині, який я справді могла б відчувати, якби пішла з ним. Не зараз, тут я йому була не потрібною, але в якесь інше місце… який спокій у мене був у Цитаделі, концентрація тільки на тому, що подобається, бо я знала, що він захищає від несподіванок. І яка ейфорія після. Сама б я такого справді не зробила.

Я пробувала потренуватися, тоді залізла в мережу, тоді політала дроном, та думки були не тут і всі заняття я майже одразу закидала. Не було смаку до них. Врешті зібралася спати, але коли вже вийшла з душу, зупинилася в кінці коридору, дивлячись на двері у його кімнату. Подумала і пішла «до себе». Бути там без нього відчувалося якимось неправильним.

Я ще довго вертілася з боку на бік, відчуваючи, що мені чогось не вистачає. Чи то теплої руки на талії, чи то ейфорії від перемоги, яка могла б зараз бути. А тоді я прокинулася від того, що хтось стягнув з мене ковдру і підхопив на руки.

— Богдан? 

Я була ще трохи сонною, але всередині тепліла радість. Обхопила його шию руками, щоб зручніше було мене нести.

— Якого біса, мала? — невдоволено запитав він.

— Чого ти лаєшся посеред ночі? — пробурчала я, але без злості, бо справді була йому рада.

— А чому ти була там?

— Тебе не було.

— І?

Я не відповіла, бо не знала як. Це було якимось простим і зрозумілим. Бо відчувалося так, ото й все пояснення. Богдан, тим часом переніс мене до себе у кімнату, поклав на ліжко і присів поряд.

— Гей, я хочу повертатися і знаходити тебе у своєму ліжку, а не думати бозна-що.

Його тон був спокійним, без наїзду чи наказу, хоча за бажання такий і можна було дофантазувати. Але мені було надто добре зараз поряд з ним, а слова навпаки відгукнулися теплом.

— Але це твоя кімната.

— Твоя теж. І весь будинок твій. Давай без таких дурниць у майбутньому, гаразд?

На якийсь час я задумалася, оцінюючи, що мені не так. Бо і спати в тій кімнаті насправді мені внутрішньо не відчувалося правильним.

— Тоді мені потрібна половина шафи.

— Що в ту вже не влазить? — фиркнув Богдан.

— Я не можу жити тут, а переодягатися щоразу ходити в іншу кімнату.

— Справедливо, — кивнув хлопець після недовгих роздумів. — Завтра розберемося.

Я усміхнулася, він також.

— Як все пройшло?

— Нормально, — він погладив мене по плечу. — Я в душ. Не пропадай, добре?

Я кивнула, а Богдан встав і підійшов до шафи, знімаючи кофту. Сонливість на якийсь час відійшла, натомість прийшов стан, який можливий тільки отак вночі. Ніби малюсінька доля спʼяніння від різкого прокидання, але водночас спокій і легкість, бо ти знаходишся між двома снами. В такі моменти все здавалося значно простіше, а правильне було надто очевидним.

— Богдане, — гукнула я.

— А?

— Що ти думаєш про роботу у Лондоні?

— Перевезення музейної колекції? — він повернув до мене голову й усміхнувся. — Маєш смак на справи.

Богдан дістав з шафи чисту футболку, а тоді підійшов і знову присів біля мене, чмокнув у лоб.

— З радістю злітаю з тобою у Лондон.

Таке мені не підійшло, звісно, я потягнулася я поцілувала його по нормальному. А тоді зрозуміла, що увійшла у смак цієї ночі змін і запропонувала:

— Купимо літак?

— Легше купити квитки, — засміявся хлопець.

Я награно обурено пхнула його в плече.

— Тобі не рано? — серйозно запитав Богдан.

— Я скоро ліцензію отримаю.

— Тоді як же лишити тебе без літака, — по доброму фиркнув він. — І права ще отримай.

— Що возити мене набридло? — теж фиркнула я.

— Це базова навичка для виживання, Дашко.

— Та далися вони тобі. То не цікаво.

— А якщо я тебе вчитиму?

Це вже звучало куди цікавіше… а базу даних завжди можна зламати й вписати туди мене, щоб права прислали.

— Гаразд, — я усміхнулася.

— Тільки екзамени справжні здаси.

— Там стільки муті вчити, — я скривилася.

— Цю муть може бути життєво важливо знати. На літаки ж ти її вчиш.

— Добре, добре, — здалася я.

— Чудово.

— І охоронку я тут перероблю.

Богдан спочатку ледь помітно скривився, але тоді кивнув.

— Тільки все спочатку погодимо.

Тут скривилася вже я, але теж нехотя кивнула.

— І

— Може досить для однієї ночі? — весело перебив він.

— Я хотіла сказати, вертайся скоріше. Спати хочу.

Богдан погладив мене по волоссю, поцілував у маківку і з усмішкою прошепотів:

— Зараз буду.

І хоча я провалилася у дрімоту все одно швидше, та коли він прийшов з душу, ліг поряд і обійняв, відчула це. Сама підсунулася ближче, щасливо видихнула і нарешті спокійно заснула.