24. Внутрішній баланс

Я сиділа на підвіконні й дивилася на вулицю. Думала. Знову у пустій кімнаті, тій самій, що і колись. А Богдан наче відчув, що я подумала про це, бо заглянув і дзеркалячи себе тоді сказав:

— Ластівко, про що думаєш?

Я усміхнулася, але самими кутиками вуст. Настрій був не радісним.

— Чому Ластівка?

За весь вчорашній день він мене так ні разу не назвав. Тільки Мала або Дашка. І це було правильно, бо я до нього повернулася точно не як Ластівка. Проблема була у тому, що це не дві якісь різні людини. І навіть не дві різні ролі мене, хоча ми й казали час від часу, ніби це так. Перемикач — це початково була фігня. Я одна. І все, що відбувалося, було зі мною.

Він підійшов і сів на підвіконня навпроти мене, спираючися спиною на стіну.

— Мені здалося, що ти зараз на цій хвилі. Ні?

— Не знаю.

Я розриваюся між ними. Бо якщо вдома на мене більше давила та частина, яка хотіла до Богдана, то зараз, у цих стінах, де я жила чотири місяці, де стільки всього відбулося за той час, бунтувала волелюбна частина. Та, що «невже ти на це просто заплющиш очі»? І хоча вони обидві були мною, не якимись різними ролями, але справді злитися в одне ніяк не могли.

— Поговоримо? — запитав він після довгої паузи.

Чи хочу я з тобою говорити… ти ж можеш будь-яку мою фразу засипати своїми аргументами, з якими я не згодна, але ти все одно тиснеш і тиснеш, не приймаючи цього… не пам’ятаю, щоб я тебе у чомусь переконала. Серйозному.

— Ти даси правдиві відповіді?

Богдан дивився на мене уважно. Довго. А я — у його очі. Намагалася прочитати там відповідь до того, як скаже її. І зрозуміти, про що він думає. Знати, я, звісно, не могла, але здавалося, що думає, про що думаю я. І мовчки кивнув.

— Ти б відпустив мене?

— Ні.

— А якби я не здалася? Скільки б ти тримав? Два місяці, три?

— Я б чекав стільки, скільки було потрібно.

— Навіть рік?

— Ти б не витримала.

— Я і не витримала. Але якби?

— Ти не могла. Ми були заперті тут обоє, але керував положенням я. І якби мені набридло тут сидіти, для мене це нічого не змінювало. Це тобі довелося б ходити за мною.

Чесно. Максимально чесно. І складно сказати, боляче мені від цього чи ні. І що було б гірше почути — «якби потерпіла ще день, я б тебе відпустив» чи це.

— А якби ми переспали?

Богдан тихо вилаявся.

— Навіщо тобі це?

— Я хочу знати.

— Тобто ти зараз думаєш, чи не треба було б тобі зі мною спати, щоб я тебе відпустив, чи що?

Я скривилася. Звучало справді противно. І якби я зробила так, мені було б противно від самої себе. Тому, це був аж ніяк не варіант.

— Ні… я просто хочу знати, — повторила, як маніячка.

— Б**, мала, ну і питання! Не знаю, — але під моїм поглядом додав, — не думаю.

— Чому?

— Бо мені була потрібніше Ластівка.

Ауч! Але я це знала. Він і раніше казав.

— У мене взагалі не було шансів? — запитала тихо.

— Ні, — хлопець похитав головою, — ніяких.

Я зітхнула і знову подивилася у вікно. А Богдан через деякий час раптом додав:

— Гаразд, один варіант все ж був.

Я миттю перевела на нього погляд, а хлопець поколивався і продовжив:

— Якби ти забрала тоді кристал.

— Ти сказав, що не спав.

— Так. Але я б не став тримати.

— Чому?

Взагалі ледь чутно. Думаю, він більше здогадався, ніж почув.

— Довіра. Я б не зміг працювати, якби знав, що слово для тебе нічого не значить. Бо можеш вдарити у спину.

Он як. Не дивно. Я б теж не змогла залізти з ним в Цитадель, якби не довіряла. Може і не називала це тоді такими думками, але це правда. І правда інше. Я б не змогла. Я і не змогла. Але навіть якби знала, що тоді Богдан від мене відстане, що відпустить і більше за життя чіпати не буде, я б все одно не змогла цього зробити. Слово є слово. Домовленість є домовленість.

— А зараз ти це зробив, бо розраховував, що я повернуся?

— Ні. Але я сподівався на це.

— І що змінилося?

— Я не міг тебе тримати.

— Тоді міг, а зараз ні?

Тоді робота була важливішою за почуття, а зараз навпаки стало?

— Мені тебе не вистачало.

І мені тебе, чорт забирай. Я опустила голову і сховала обличчя у колінах. Ну чому все так складно?

— Дашо, — він торкнувся плеча.

— Сходи сніданок приготувати, гаразд?

— Мені не подобається, у якому ти стані.

— І що?

— Не хочу тебе лишати одну.

— А якщо я попрошу?

— Якщо попросиш, то звісно.

— Залиш мене.

Вже підняла голову, промовила це, дивлячись в його очі. Спеціально, щоб бачити його реакцію. Богдан завмер на мить, а тоді встав.

— Як скажеш.

І пішов до дверей. Його це зачепило, точно зачепило. Але мені було все одно. Я дивилася йому у спину, все чекала, коли ж щось зміниться. Знала, що він не повернеться, що він теж ніколи не порушить свого слова. Але все одно дивилася і чекала найменшого руху, який би показав, що це не так. Що зараз він розвернеться, скаже плювати й все одно зробить як хоче сам. 

Але ні. Хлопець вийшов і закрив двері, а мене раптом охопив відчай. Здалося, що це все. Кінець. Я сама відштовхнула, тепер буду тут одна. І не тільки тут. Бо зараз щось поламалося і це не може пройти непомітним. А значить, я дійсно буду сама. Більше без нього. Завжди. І я раптом зрозуміла, що такий варіант мені зовсім не підходить.

— Богдан! Стій! — вигукнула з відчаєм. — Повернись… 

Двері відчинилися, він справді повернувся і знову сів на підвіконня навпроти, а я все ще дивилася схвильовано. Хотіла сказати «пробач», але беззвучно закрила рот. 

Не могла. Не сказала. Бо я не відчувала, що винна. Як і він ніколи не попросить вибачення у мене. Бо те саме. Нам не подобалися результати, що з цього вийшло. Але самі вчинки… Хай ми їх не повторимо, але і за минуле не перепросимо.