22. Свобода

Ситуація максимально повторювалася. Ми лежали, Богдан на спині, я у нього на плечі. Мовчки. Було добре, слова були зайві. Він погладжував мене по боку рукою, якою обіймав, я виписувала якісь символи у нього на грудях. Та його рука за якийсь час завмерла, а я теж перестала малювати й поклала свою, слухаючи його мірне дихання. 

Я вже ледь сама не заснула, але щось не давало. І коли я розплющила очі, зрозуміла що. Мій кристал. Знову прямо біля моєї руки на його грудях. Але цього разу я нічого йому не винна.

Рука повільно і нечутно піднялася, головою я навіть не рухала. Тільки очима. А як рука вже була над застібкою, дуже дуже обережно, найбільш ласкавими та тендітними рухами, якими могла, розстібнула її й повільно потягнула. А наступної миті мою руку різко накрила Богданова.

— Якого біса, мала?

— Здогадайся!

Хлопець переклав мою руку з ланцюжка собі на груди, а іншою знову застібнув замочок. А тоді похмуро глянув на мене:

— Ти переспала зі мною, щоб витягнути вночі кристал?

— Придурок!

Від цього відчула себе, як мінімум, проституткою. Тут же сіла у ліжку й озирнулася у пошуках речей. Богдан поклав руку мені на плече, але я тут же скинула її й підскочила з ліжка:

— Не торкайся мене!

— І що це тоді було?

— А думаєш ми переспали і я вже на свободу не хочу чи що? — рявкнула, одягаючи труси.

— Ні, що ти не робиш не чесно, — і через паузу, — ти не забрала минулий раз.

Я завмерла.

— Ти знаєш?

Дурне питання. Зрозуміло, що знає, як сказав це. Але… от зараза!

— Це було зовсім інше! І я слова дотримала, — мотнула головою і почала натягувати штани, — нечесно тут робиш тільки ти!

— А я що зробив?

Він вже встав з ліжка і явно хотів підійти до мене або і знову схопити, але я встрибнула у джинси й тут же рвонула до дверей.

— Чому я знову тут?!

Це я вже рявкнула у дверях. І пофіг, що навіть без футболки. Все одно не знала, де вона. Мені хотілося тільки змитися звідти й вік його не бачити.

— Мала, а ну стій!

Дверима я грюкнула з усієї сили, а потім і у «своїй» кімнаті. Шкода, що замків тут не було.

Озирнулася. Тут нічого не змінилося. Все як я залишила. Тільки стопка чистого одягу на столі. Певно те, що було у кошику в останній день, поправ і відніс сюди. Я зі злості вдарила по цій стопці й одяг розлетівся по підлозі. Легше стало, але буквально трохи. Підібрала світшот і натягнула.

Богдан намалювався буквально за пів хвилини. Постукав у двері.

— Дашка.

— Іди нафіг! — рявкнула я.

Та кого це зупиняло? Хлопець відкрив двері й зробив крок всередину. Напівголий, в одних спортивних шортах. Видно валялися десь зверху і їх одягати швидше, ніж джинси.

— Чого тобі? Можна мені дати спокій хоча б вночі?! Що, ні? Я маю все робити по твоїй команді? Вдень покомандуєш, у мене зараз вісім годин сну по закону! Так що ноги в руки й пішов до біса!

— Дашо, не істери.

— Сам не істери! Ображений він, бач, кристал забрати спробувала. Мій! Нічого, що він МІЙ?! Це ти його у мене забрав! А ти зі мною виходить переспав, щоб заспокоїлася, так? НЕ ПІДХОДЬ, Я СКАЗАЛА! Зараз це вже точно не спрацює!

— Б**, та звідки ти це взяла взагалі?!

— Звідти, звідки й ти!

— Окей, я зрозумів, — Богдан підняв руки перед собою, — пробач за ті слова.

Це було щиро, я відчувала. Ляпнув від емоцій, але він так насправді не думав.

— Пробачила, — кивнула я, але все одно рявкнула. — А тепер дай мені спокій!

— Я тебе не залишу у такому стані.

— Та хоча б щось дай мені зробити! Можу я хоча б пів години побути без твого нагляду?! Ні, і цього мені не можна?

— Та хто тебе взагалі чіпає! Теж ображена мені знайшлася, коли я тебе хоча б у чомусь обмежував?

— Ти знущаєшся?! Завжди! Я тут чотири місяці простирчала, ти думаєш, я хотіла?!

— Ти й не сильно була проти! Три з них, принаймні.

— Це було вимушено, а не «я не проти»! І зараз вимушено!

— Та тобі це тільки на користь пішло! Пів року усім по шиї давала, ніхто до тебе вже навіть не лізе. Сильно незадоволена цим чи що?! Хочеш знову по підвалах сидіти й тікати постійно?

— Та пофіг на умови, ти мене до них змусив! Тоді й знову хочеш змусити!

— Та я просто хочу поговорити! Ти ж не слухаєш!

— Що інших способів зі мною поговорити не знайшлося?

— Наче ти б стала спокійно мене слухати на вулиці чи ще десь!

— Якби не стала — значить Я НЕ ХОЧУ!

— Поговорити? Не перегинай. Від цього точно нічого катастрофічного не станеться.

— А ти наче на розмові зупинишся! Ти ж не слухаєш мене! Я скажу, що ні, а тобі буде пофіг! Тобі ще не запропонували того, що буде цього варте, — перекривляла його, — наскільки тепер ти готовий мене тут заперти, а? Щоб ми «поговорили» так, як тобі підходить? На місяць, два, пів року? Ще і спати з нею можна час від часу, взагалі зручно!

— От тільки це сюди не приплітай!

— А що я кажу не так?! Зручно мати дівчину у будинку. Як захочеться, то я вже під рукою!

Одним плавним рухом він припер мене спиною до стіни й навис зверху, свердлячи ну дуже злим поглядом.

— Значить слухай сюди, — тихо, але дуже проникливо, — ми переспали, тому що цього хотіла ти й, так, цього хотів я. Обидва рази. І якби ти хоча б пискнула, що ти не хочеш, хоч найменшим рухом це показала, нічого б не було. Це зрозуміла?

Я проковтнула клубок у горлі й кивнула. Від тону мені було моторошно.

— І я хотів саме тебе, а не «дівчину у будинку». Ще раз ляпнеш таке — і я тебе в натурі випорю, щоб дурні в голові не було.

— Що ж ти мене тоді пів року не хотів?

— Та я думав про тебе постійно!

— І де ж ти був? Чи скажеш, ти не знаєш, де я живу? Не слідкував за мною час від часу, а то і постійно? Дені тобі не збирав досьє на мене, де я, чим займаюся весь цей час? Ну? Що, немає що заперечити?

— А ти б зраділа, якби побачила мене, чи що? Я сьогодні оцінив. Очі як дві тарілки й тільки й думок, як би втекти.