21.2

Все так само. Він навіть не дивився на мене, знав, що я йду за ним. І що нікуди не подінуся. Тепер у цьому точно впевнений, один раз ми це вже пройшли. Хіба двері притримав вхідні, але якщо чекав за те якоїсь вдячності, то не дочекався. Тільки злий погляд у відповідь.

Так само я сиділа на кухні на стільці, а він поставив переді мною на стіл чашку чаю і сів навпроти. Все ще мовчки дивився, а я не витримала:

— Це щоб мені було чим у тебе запустити?

— Це гостинність, Ластівко, — і трохи глузливо додав, — не чужі ж люди.

— Я тебе приб’ю зараз!

— Не вийде.

І він у цьому правий. Богдан, блін! Скільки разів я це подумки повторювала за ці місяці, але зараз у цій фразі було набагато більше, ніж просто слова, якими я відганяла зайві думки від себе. Злість у мені аж зашкалювала. 

От воно. Все як я казала. Один прецедент робить можливими наступні. Я зламалася тоді й зараз за це розплачуюся.

— Я нічого не буду робити.

— Ластівко, ти ще навіть нічого не чула.

— Мені все одно.

— Тобі не все одно, тобі нудно. І не кажи, що ні. А у мене є класна справа.

— Плювати, ми не домовимося.

— Ти й минулий раз так казала. Що, погано вийшло? Невловна Ластівка, — процитував він один з мемів Худо, — те, чого ти хотіла, хіба ні?

— Особливо зараз! Просто мріяла тут сидіти!

— Не істери, — поморщився хлопець, — у нас класно вийшло працювати разом, я всього лише пропоную повторити.

— Я не хочу!

— І чому зараз? Тебе вже ніхто не може зловити, чим тобі зараз заважає з кимось працювати?

— Принципи заважають! І що ти зробиш? Скільки мене тут збираєшся тримати цей раз? Чим тиснути? Давай, кажи все одразу! Що у тебе на мене є?

— Не хочу я на тебе тиснути, я хочу нормально домовитися. Виручку пополам, все справедливо.

— Йди нафіг зі своїми домовляннями!

— Ластівко, я не хочу тримати тебе тут, я просто хочу працювати з тобою. Це ж було класно, ти сама знаєш.

— Працювати з кимось — це не сидіти тут, бо ти силою притащив! — я аж вскочила зі стільця і ледь не перевернула чашку на столі.

— А ти б наче мирно прийшла! — він теж встав.

— Ні. І знаєш, що це значить?! Що я НЕ ХОЧУ! І не збираюся! Це щось тобі говорить взагалі?!

Кричала я, наступаючи на нього. Але хлопець не розгубився, обидві мої занесені для ударів руки перехопив, а тоді й мене підхопив і на плече закинув.

— А ну пусти! Богдан! Ти що робиш?!

Я колотила його кулаками по спині, але все ж не дуже сильно. Бовтаючися вниз головою трохи переживаєш за того, хто несе, бо падати головою вниз взагалі не прикольно.

— Тобі треба трохи випустити пар.

Він приніс мене у спортзал і обережно скинув на мати, які у нас були «рингом». А я тут же вскочила і кинулася на нього. Прекрасний спосіб спустити пар — це поколотити його!

Удар, блок, удар.

— Я не здамся!

Ще один удар, але він перехопив руку і крутнув мене за неї так, що притиснув спиною до себе, блокуючи мене моєю ж рукою. І хоча я була дико зла на нього, але мимохідь відмітила тепло від його грудей і це вже трохи забуте приємне відчуття, коли він обіймає.

— Ми не змагаємося, Ластівко. Ніхто не здається. Я пропоную попрацювати разом.

Вивернулася і відскочила, уважно подивилася у його карі очі. Там не було злості чи зверхності, погляд спокійний, прямий і доброзичливий. На мить він навіть заворожив.

— Ах так це називається! — удар, але він вивернувся, — тобто я собі спокійно займаюся своїми справами, — ще одна марна спроба його дістати, — а тут ти влазиш, все ламаєш, — і ще одна, — притягуєш мене сюди й це — пропонувати?!

Я знову кинулася, він вильнув у сторону і я по інерції пролетіла ще крок, а він різко розвернув мене за комір, штовхнув у плечі, від чого я зробила кілька кроків назад, та припер до стіни.

— А з якимось хлищем на побачення йти — це займатися своїми справами?

— Яке побачення? — фиркнула я, але тут же виправилася та обурилася, — тобі що з того?! Мої справи — це мої справи!

— Пф, мала, ти взагалі бачила, як цей пацанчик на тебе дивиться? Ледь не облизується.

— Не лізь до Марка! — зашипіла я.

— Марк, значить… — його очі недобре блиснули, — і де ж ти взяла цього, кхм, Марка?

— А ти не в курсі, значить? — запитала глузливо.

— Якщо я скажу, що в курсі, тобі стане легше?

— Ні!

— Тоді не в курсі.

— Б**, Богдан!

— Що?

Його обличчя прямо навпроти мого, близько-близько. Мої вуста напіввідкриті, серце билося швидко, я відчувала його дихання. І хоча злилася, дико злилася, його темні очі заворожували.

— Не лізь куди не просять!

— І що ти у ньому знайшла взагалі?

— Та що ти пристав до Марка?!

— Може мене бісить, коли ти смієшся з якоюсь фіалкою.

— Ти що, взагалі офігів?! — спалахнула я.

З силою штовхнула його і хлопець по інерції зробив два кроки назад, а я відскочила від стіни в сторону. Він одразу повернувся за мною, а я, не даючи часу, стрибнула на нього.

— Зібрався мені вказувати не тільки як працювати, але і як жити?! Ти мені взагалі хто?!

Один раз я його дістала, але це точно не було моєю перемогою, бо вже наступної миті він повалив мене на спину і навис зверху, а я навіть ахнула від несподіванки. Від несподіванки, а не його близькості. Точно від несподіванки!

— Тобі розказати?

Тон пробирав аж до кісток, а Богдан схилився ще нижче до мене, гіпнозуючи своїми темними очима. Я завмерла. Думки вилетіли з голови, там влаштувався якийсь вакуум, який тільки й бачив, що офігезно симпатичного хлопця прямо перед собою. І навіть коли я спробувала перевести погляд хоча б кудись, щоб винирнути з цієї пастки, побачила лиш його вихрасте волосся. Бо він був надто близько, а тому він був усюди.

Мій погляд ковзнув назад, до його очей, які, здавалося, стали ще глибшими й ближчими. Мозок аж затуманився від бажання поцілувати його.