19.2

Вентиляцією ми спустилися на кілька поверхів нижче потрібного й вилізли в якійсь підсобці, а звідти дісталися ліфта. Бог йшов першим. Перевіряв усе дистанційно своїми розвідниками, через навушник в одному вусі слухав перехоплення розмов охоронців, яке я намутила ще кілька тижнів тому. Поки я ламала двері, охоронні пристрої або перевіряла і зациклювала камери там де ми збиралися пройти, Бог крутився навколо і слідкував, щоб ніхто мені не заважав.

Він був мов моя тінь, яка охороняла та оберігала, а мені лишалося лише турбуватися про своє улюблене — замки й технології. І хоча ми лазили по будівлі з безліччю охорони, якій, я знала, було дозволено навіть вбивати, я почувалася захищеною як ніколи раніше на завданнях.

Настільки, що навіть проґавила, як до мене підкрався один з охоронців. Це було вже на потрібному нам поверсі. Туди ми дісталися на ліфті й під цим я маю на увазі саме «на», а не «в». Я відкрила двері в ліфтовий проліт, ми зістрибнули на його кришу, підняли його на два поверхи під потрібним і там підтягнулися на тросах страховкою. А як розвідники Богдана, які вже давно через вентиляцію лазили потрібним поверхом, показали, що чисто, я і ці двері зсередини відкрила і ми вже у «музеї».

Так от, сиджу я копаюся в біометричному замку на вході в серверну, аж раптом поряд щось гупнуло — це на підлогу впало тіло охоронця, якого одним точним рухом вирубив Бог.

— Капець, Ластівко, як ти сама взагалі працюєш? — прокоментував він мій здивований погляд на це тіло.

Я у відповідь спочатку тільки мугикнула, бо в зубах тримала мультивідкривашку, а тоді нарешті почула потрібний хрускіт коробочки, зняла кришку, кинула універсальну викрутку з рук у кишеню і взяла відкривашку в руку.

— А ти мені на що тут здався? — відповіла спокійно. — Працюй давай. І бажано, щоб мене не турбували. Чого він так близько підійшов?

Бог лиш фиркнув й кудись потягнув це тіло. 

Як я працюю сама? Я не лажу по об’єктах, де людей настільки багато! Зазвичай. Я вирубаю механізми та техніку, це ти людей… Вони мене завжди нервували, та зараз, під захистом Бога, я знову спокійно занурилася у роботу.

Все вдавалося навіть швидше, ніж я собі уявляла. Можливо, бо я могла повністю сконцентруватися і ні про що інше не думала. А може, бо за ці місяці вже настільки скучила за головоломками, настільки хотілося відчути ейфорію, коли воно нарешті піддається, що мозок й руки працювали як ніколи швидко і точно. 

Я навіть відчула певне розчарування, коли вся інфа з серверів перевантажилась, всі фізичні докази Бог закидав у сумки й ми пішли назад. Тут вже лиш йому лишалися розваги, бо все потрібне я зламала дорогою туди. Лиш записи з камер ще кілька разів зациклила, де нам було потрібно, та ліфт дистанційно викликала, а так просто йшла за ним, коли перевіряв, що чисто. Та ну, реально, так не цікаво, дайте мені ще… 

***

Вже на даху, як вилізли з двома повними сумками, завмерли. Тут би по хорошому змитися швидше, та Богдан вирубав охоронців мінімум на пів години, а камери я підчистила, тож, за моїми розрахунками, у нас на це ще було хвилин десять. І турбувало найбільше зовсім не те, що треба йти з місця злочину.

З пів хвилини точно ми мовчки дивилися одне на одного. От і усе. Це нарешті закінчилося. У твоїх руках скарби з Цитаделі, ми зробили це. Все як ти й хотів. Ти радий, Богдане?

Я своє виконала, хоч це суперечило усім моїм принципам. Тепер твоя черга… 

Відмерши, хлопець плавним рухом зняв мій ланцюжок з шиї й протягнув на розкритій долоні. Я повільно підійшла, переводячи погляд з кристала на нього і назад. Все ще не вірилося. Я чекала цього, хотіла, але наче сумнівалася у реальності того, що відбувається. Пройшло вже стільки часу, стільки спроб я робила дістати у нього свій кристал, що здавалося, зараз кліпну — і все, цього не буде. Наче це все лиш ілюзія, яку я так хотіла бачити.

— З тобою було весело, — сказав Богдан.

Так, наче хотів насправді сказати щось інше, але не дозволив. Бо мені взагалі не були потрібні слова, жодні. А він це знав. І дивився уважно, ніби хотів вловити хоча б якийсь натяк від мене, знайти щось на обличчі. Та його там не було.

Глянула у його очі, навіть завмерла на мить, а тоді одним різким рухом вихопила кристал і тут же відскочила від хлопця. Якщо спочатку мені здавалося, що треба все робити дуже повільно й обережно, щоб ілюзія раптом не розсипалася, то як кристал опинився у мене в руці зрозуміла, що навпаки потрібно якнайшвидше зникнути звідси, поки ця ілюзія ще жива.

За мить я вже стрибнула з даху, на бігу зачепивши карабін тросу до страховки. Вжух, і я на землі, відточеними рухами скинула страховку, а тоді зникла у тіні найближчої вулички. Забере він чи ні — мені було все одно. Це були речі Богдана, і мене, по перше, по них не знайти ніяк. Та і його теж, але хто ж спорягу розкидає просто так. А по друге, мені від нього нічого не було потрібно.

І лише вдома, коли я вже сиділа на власному підвіконні й дивилася на нічне місто, запізніло дійшла ейфорія і я істерично розсміялася. Ми тільки що грабанули Цитадель. Офігіти можна! Найбільша легенда серед діамантів, найвідоміший і найбажаніший здобуток, який обговорювали, про який мріяли, але не наважувалися брати. Раніше. Доведеться вам тепер щось нове собі знайти, народ, бо деякі ненормальні таки наважилися… 

В голові одразу з’явилися кілька єхидних коментарів, при чому звучали вони голосом Богдана. Цікаво, що б він сказав насправді? І чи відчуває зараз такий же приплив сил, гордість та радість, наче увесь світ тобі по коліно? Чорт, чому ти досі у моїй голові? Богдан, блін!