19. Цитадель

Перше, що я відчула, як прокинулася — тепло від руки, яка мене обіймала за талію. А тоді й всією спиною тепло від його грудей. Я лежала на боку, він обіймав позаду і це було так добре, що лежала б так цілу вічність!

— Добрий ранок, — прошепотів Богдан

Я не відізвалася і не ворухнулася. Ще й очі заплющила, хоча бачити їх він не міг.

— Мала, я знаю, що ти вже не спиш.

— Ясновидець чи що? — пробурчала я.

Він тихо засміявся, від чого у мене всередині все стиснулося.

— Медіум.

— Намедіумь собі, що я хочу ще полежати… і взагалі, перестань мене так називати. Неактуально вже.

— Завжди буде, мала, завжди.

Я награно фиркнула, а він рукою на талії підсунув мене ближче до себе і зарився носом у волосся.

— Чому ми не зробили цього раніше?

— То все твоя футболка.

— Запам’ятаю спосіб.

— Угу, сподівайся.

Богдан ледь чутно зітхнув і не відізвався. А водоворіт моїх думок інакше як «все складно» знову було не назвати. Повернутися, і я б повторила це ще раз. І ще. І ще мільйон разів. Повернутися ще більше назад — і я все ще віддала б усе, щоб його не знати. Ніколи не зустрітися і далі собі спокійно жити, хоча від його доторків ще кілька хвилин тому мліла. 

Думки, вони такі. Спокій, який був тільки як прокинулася, зник. І хоч бути тут з Богданом все ще було приємно, але… але. Умови, у яких це відбувалося, влізли й розбили цю гармонію. Хлопець чи то і сам до цього дійшов, чи то в моєму настрої зміни відчув.

— Нумо вставати.

— Ага.

— Тобі речі принести?

— Згинь просто.

— Гаразд, тоді я в душ.

Він встав, а я розвернулася обличчям в подушку і лежала так, поки не почула, як потекла вода у ванній з іншого боку коридору. А тоді взяла одну з його сорочок і у ній пішла до себе у кімнату. 

Навіщо, якщо це буквально за кілька стінок? Не знаю. Мені захотілося ще трохи поносити його речі. Я навіть не одразу переодяглася, деякий час так і сиділа вже у себе на ліжку, застібала і розстібала ґудзик на рукаві, аж поки не почула, що він вийшов з ванної. Гаразд, годі, зберися. В усіх сенсах. Сьогодні важливий день. Ви Цитадель збираєтеся грабанути, як ніяк! Так що, програма мінімум, піднятися і сходити в душ… 

***

Ніч була тихою, зоряною та трохи вітряною. Все як я люблю. Темрява, як завжди, задає настрій. Відчуваєш, що відбувається щось таємниче, заборонене, але цим таке привабливе. Азарт все сильніше розгоряється у крові, але, з іншого боку, нічний спокій очищує свідомість, дарує впевненість у тому, що все пройде гладко.

— Ну що, твої ставки? — Богдан знайшов у смартгодиннику секундомір.

— Ти що, не загадуй!

Приблизний розрахунок у нас, звісно, був. Але разом з тим і кілька варіантів, де цей час міг би затягнутися.

— Ластівко, що за забобони? — фиркнув хлопець.

Я глянула на нього невдоволено, але не відповіла. Час засікти — окей, це можна. Але коли наперед загадуєш, скільки справа займе, то зазвичай все йде не так. Бо варто лиш один раз кинути погляд на час, і все, в думках вже вираховуєш, вкладаєшся чи ні. І потім знову постійно на час дивишся. А думати треба зовсім про інше.

— А у тебе це не забобони, щоб загадувати наперед?

— Ні, бо треба знати, наскільки помиляєшся. Якщо помиляєшся, — він увімкнув таймер і кивнув. — Гаразд, пішли.

Богдан, прям як джентльмен, закинув на плече сумку з пристроями та спорягою, які ми не розсували по кишенях. А тоді стрельнув тросом з крюком в кришу Цитаделі, почекав, поки той розкинеться і зафіксується, і перший з тихим «вжух» полетів нагору. Я вдихнула, видихнула, повністю налаштувалася на роботу, прикріпила трос до страховки й піднялася за ним.

Взагалі, непоганою ідеєю було б спочатку щось легше взяти, сходити потестувати, як нам разом працювати. Притертися. Так часто робили, та я про це навіть не думала раніше. Нізащо б не погодилася. 

Та й у нашому випадку це було зайвим — ми й так розуміли одне одного з півслова. Навіть пів погляду. Офіційно вам заявляю — щоб притертися треба не на легші завдання ходити, а пожити разом кілька місяців. Хоча, може, справа була на тільки в цьому. Ми непогано розумілися і почали зчитувати одне одного ще в перші тижні.

Поки я відкривала замок на дверях на дах (про всяк випадок), Бог вже запустив своїх розвідників у вентиляційну трубу, глянув на екран контролера, поперемикав камери й кивнув. Ми швиденько відкрутили решітку, а тоді кілька хвилин і були всередині.

Що таке ця Цитадель? Як завжди буває, ззовні нічого цікавого. Величезний скляний бізнес-центр в технологічному парку. На перших поверхах коворкінги стартапів, які вже мають якісь досягнення і гроші тут знаходитись, потім офіси великих технологічних компаній, які старанно охороняють свої секрети. 

Та найбільш захищений поверх, який по суті діаманти й звали Цитаделлю, був сховком. Там знаходилися різні цікаві речі, як от картини або старовинні шматки деревини, які мали якусь там символіку і тому чомусь вважалися дуже цінними. Це був своєрідний музей «для своїх», куди бізнесмен власник будівлі водив важливих партнерів, а інколи навіть влаштовував вечірки для найвпливовіших людей міста і країни.

Та нас цікавив не цей своєрідний музей, який був піар-акцією і поясненням, чому поверх настільки охороняється. Експонати у ньому розташовувалися по периметру усієї будівлі попід вікнами. Не тому, що це круто виглядало. А це було так, дивитися з такої висоти у вікна було дійсно класно, можу це собі уявити. Отак ходиш з бокалом, удаєш, що оглядаєш ці дерев'янки й відчуваєш себе на вершині світу… 

І не знаєш, що в центрі поверху зберігається щось важливіше. Інформація, а точніше — компромат. Саме цим і пояснювали шалений успіх власника Цитаделі.

Була якась витончена насмішка в тому, щоб запрошувати на вечірки впливових людей, спілкуватися з ними, посміхатися, тримаючи за стіною на них компромат. Принаймні на деяких, але казали, що там таке, що їх просто знищить. Серед діамантів казали, звісно, фіалки того не знали. Як і ці «впливові люди» не знали, що те, що вони б хотіли знайти та знищити, зберігається за стіною. Це, знову таки, була інфа діамантів.