18. Останнє тренування

Богдан закрив ноут. Ми сиділи внизу, точніше він сидів, ноги закинув на стіл і ноут на коліна поклав, а я була така втомлена, що лежала, поклавши голову йому на стегна й отак дивилася відео. Спарингів, чого ж ще. А він однією рукою показував пальцем мені, на що звертати увагу на екрані, а друга мене обіймала за плече.

Фух, нарешті, а то голова вже плавиться! Але вставати я не поспішала. Я була надто втомленою, а лежати так разом з ним було приємно. Щось було у цьому мовчанні. Чесніше, ніж коли говоримо, хоча ми й ніколи не брехали одне одному. Та так, просто лежачи поряд, ми наче спілкувалися щиріше, ніж дозволяли у думках і словах.

— Через тиждень підемо, — нарешті сказав він, — ти готова.

— Я тебе ні разу не перемогла.

— Я — то я, Ластівко. І тобі не треба перемагати. Тобі треба швиденько наваляти їм достатньо для того, щоб ти могла втекти. Це ти можеш.

Напевно… крім Богдана у мене не було противників, але його словам я довіряла. Якщо він вірить, то і я повірю.

— А чому через тиждень?

— Щоб відпочити.

— Ммм, добре звучить.

Останні дні він взагалі заганяв мене. Не вистачало ще спіткнутися десь в непотрібний момент чи зробити якусь таку ж дурницю через втому.

Деякий час ми мовчали, а тоді він запитав:

— Рада?

— Я рада тільки своїм завданням.

І навіть перспектива здихатися тебе не може перебити те, що походом у Цитадель я зраджую свої принципи. Можливо, якісь дні я навіть хотіла відтягнути цей момент далі. Якщо спочатку я хотіла втекти звідси і якомога швидше опинитися на волі, то після домовленості була не проти, що ми не надто поспішаємо. 

Як тільки ми вийдемо з Цитаделі, я буду знову одна проти всього світу. А діамантики дізнаються, що Богу вдалося мене зламати. І хоча усією душею я хотіла на волю, але така перспектива теж не приваблювала. Чортів Богдан!

Він зітхнув і більше ми про це не говорили.

***

Останній день. Останнє тренування. Не знаю чому, але ми почали його якось лінивенько й окремо. Богдан знову на руках відтискався і щось там ще робив, я знову прикидалася, що розтягуюся, хоча по факту більше дивилася на нього. Але потім вирішили влаштувати спаринг. А то що ж це, якесь тренування і на тренування без спарингу не схоже.

Футболку хлопець зняв ще як відтискався. Вона постійно спускалася перед очима, вниз головою ж стоїть. Він взагалі завжди так робив, як я розумію. Тільки як мене тренувати почав, то був у футболці. Але зараз я не була проти. О, я дуже навіть була за…

Ми почали спаринг. І я не знаю, що тут грало більше ролі. Те, що він був без цієї довбаної футболки. Те, що це був останній день і я відчувала, що все от-от закінчиться. Що я цього хотіла і не хотіла водночас. Бо я вже звикла до нього. І вже знала, що мені буде не вистачати цієї зарази. Але і сподівалася ніколи більше його не бачити. 

Не знаю, все було надто складно. Все завжди було складно, але зараз — ще більше. Ми й перед тим весь час то добре спілкувалися, то сварилися. То я ледь не засинала у нього на плечі, як фільм дивилися лежали, то наче обидва сторонилися одне одного, навіть кристал не намагалася смикнути по кілька днів. І це було хвилями.

Зараз, коли ми кружляли одне навколо одного, то сходилися, то знову відскакували, різко згадувалися усі двозначні моменти. Як він обіймав, заглядав цими карими очима мені в очі, ніс на руках у купальні. Таких спогадів було мільйон… 

Але Богдан сипав такими коментарями та і торкався чи притискав мене спиною до стін з першого ж дня, хто його зрозуміє, він грає чи ні? А може він то грає, то ні… я справді була маленькою. Принаймні такою часто відчувала себе, коли він відпускав черговий непристойний жарт. Чи коли обіймав. Чи говорив компліменти.

Завжди була непевність. По перше, бо у мене зовсім не було досвіду. Звідки йому взятися з моїм-то способом життя?

По друге, бо це ж Богдан. Він буде не собою, якщо не викрутить щось до двозначності. І я навіть звикла сприймати це як те, що не має значення. І хоча постійно пожирала його очима, при чому як прес, так і усмішку, але я ніколи не думала, чи хочу я чогось. Відмічала про себе, що мені подобається, коли він обіймає. Без ніяких підтекстів. Грає зараз чи захотів, все одно. Мені подобається. І така ситуація була нормальною. 

Здається, вона нас обох влаштовувала. Адже і я лізла до нього постійно, а він теж був не проти. При чому я не завжди робила це для того, щоб смикнути кристал або зробити обманний маневр, приспати його пильність і смикнути наступного разу. Інколи просто хотілося «на ручки» і я підповзала до нього під бік на дивані без жодних інших думок.

Зараз же все було інакше. Останній день. Ми крутимося одне перед іншим. Повільно. Весь час дивлячись в очі. Його карі очі гіпнотизують, але вони вже навіть не карі. Темні. 

Підлітаю, пробую зірвати ланцюжок, але він ловить руку, викручує мене і притискає спиною до себе. А кожен міліметр мого тіла під його руками відчуває доторки як ніколи різко. Але я продовжую. Вивертаюся. Ми знову крутимося. Він усміхається, дивлячись на мене, своєю неймовірною усмішкою. А голий торс, мммммм. 

Різкий рух, але я йду в сторону у перекид. Швидко підскочила і розвернулася до нього обличчям, а він усміхається ще ширше. Задоволений мною. Це був хороший випад, я це знаю, але бачити таку похвалу від нього приємно. 

У крові все більше азарту. Це останній раз. Я його дістану! Я можу, ну ж бо. Треба тільки постаратися.

Ривок, різко піти в сторону, ухиляючись, черкаю по шиї, але тільки що черкаю, зате ногою підсікаю під коліном і різко штовхаю, щоб впав. А він встигає схопити мене за руку і потягнути за собою. Щобільше — тут же перекотитися, щоб опинитися зверху.

— Непогано, — усміхається, — здаєшся?

— Ніколи.