16. Робота разом

Богдан заявив, що раз у нас день по спортивному вихідний, то можна починати працювати мозком. І після сніданку-обіду ми тим і зайнялися. На чердаку все змахнули зі столу, замість того на нього лягли розвід карти, данні про електромережі та креслення.

— Офігіти, де ти це взяв?

— Де взяв, більше немає, — фиркнув Бог. — Наша ціль тут. Що скажеш?

Що я могла сказати… що працювати з кимось — жесть. Ми сперечалися буквально за усе. Якщо я кинула погляд на карту електромереж і для мене щось очевидно, я кажу, що десь краще не йти, Богдан скептично на мене дивиться, бо для нього це зовсім не очевидно. От і кажіть, що разом легше й ефективніше! А потім те саме, але в іншу сторону… Але аргументи аргументами, добре. Це просто затягувало усе. Ми й без того гризлися.

— Ластівко, ти себе чуєш взагалі?

В якийсь момент не витримав він. Я відкрила було рот, але замовкнула і відвела погляд. Один з його варіантів я критикувала, сама не знаючи чому. І він це чув, а тому питання за питанням розбивав мої аргументи, але я все одно придумувала щось ще. Все більш істеричне і нереальне, я знаю. Але я б просто склала план, щоб там не йти, ото й усього. Якби я була сама.

— Що не так?

І як я йому поясню? Що у мене шосте відчуття? Я не знаю! Я обхопила голову руками.

— Ластівко, а ну відставити паніку. Кажи, що не так.

— Та не знаю я!

— Окей, а що тебе турбує?

— Блін, Бог, я ж сказала, що не знаю. Але тут щось не так. Не сходиться. Тут десь має бути щось ще. Або щось зайве.

— Зайвого точно немає, інфа перевірена.

— Значить не повна. Не знаю. Або ще щось. Чорт, ну не варіант йти цим коридором, от і усе. Можеш думати про мене, що хочеш, але сюди я не піду.

— Так, заспокойся. Неповна — значить дістанемо повну. Я твоїй чуйці довіряю. А ти починай довіряти мені й одразу казати таке, а не нісенітниці плести, домовилися?

— Так, — видихнула я.

— Добре. Треба б зрозуміти, що не так, тоді буде легше дістати інфу. Але давай на сьогодні закруглятися.

Тепер я видихнула вже з полегшення, бо відчувала, як у мене починає закипати мозок.

***

Якось так і пішов час. Зранку і ввечері він ледь не вбивав мене на тренуваннях, а коли я вже без сил лежала й удавала, що розтягуюся, ще і ледь не вбивався сам. Чому? Не знаю. І хоча я не дуже слідкувала за ним попередній місяць, мені здавалося, що він реально став себе заганяти. Ніби спеціально доводив аж до сильної втоми.

Між цим хлопець пхав мене різними харчовими добавками й купою білка, що теоретично мало допомагати швидше відновлюватися. Не знаю, що було б, якби не вони, але я і так встати періодично зранку не могла! Тому у Віктора і в купальнях ми стали регулярними гостями. Навіть купальник і шльопки мені купили. 

Віктор був єдиним, кому я могла поскаржитися, як Богдан мене ганяє. Чоловік вислуховував моє ниття, але у підтримку казав хіба що відчуває по м’язах, що це не дарма. Сама ж я цього не відчувала, бо дістати Богдана у жодному спарингу не могла.

А вдень ми зависали над картами. За тиждень Богдан дістав креслення усіх можливих мереж (от вже точно — Бог) і ми дивилися, зіставляли, оцінювали. Поки безрезультатно, я навіть ледь не здалася, але він сказав, що чуйка — святе. А те, що ми ще тиждень над цим зависли й далі не рухалися, його не хвилювало.

Знайти це було важко. Я, по суті, ніколи не розбиралася, що не так. Лізла тим способом, де все було в порядку. Але Богу такий розклад не подобався, тим паче, що ми говорили про Цитадель. І тут я була з ним згодна. Надто серйозні ставки, щоб дозволяти собі чогось не знати. Це не той рівень, де я могла покладатися на професіоналізм і бути впевненою, що мені не доведеться користуватися планом Б, В або Г і вибиратися звідти іншими шляхами. Тому розібратися потрібно було абсолютно з усім.

Перші результати почали з’являтися тижні через два. А може три. А хто його знає. Я якось перестала рахувати дні, було взагалі не до цього. Зранку я думала тільки про те, що зараз буду помирати на тренуванні. На ньому — як би нарешті врізати Богдану, щоб прикусив свого язика. Після — тихо раділа, що він вирішив на руках походити, футболка спустилася і я можу втикати на його прес. А далі ще про щось, і так аж до вечора, де знову тренування… 

В якийсь момент я почала принаймні час від часу помічати, який прийом Богдан зробив. Після того, як зробив, але все ж. І у мене в голові точно вклалися кілька. 

Богдан не давав багато, сказав, що працюємо над тим, щоб ці були автоматичні. Зате скільки разів і у яких різних варіаціях змушував мене їх відпрацьовувати! І коли на вечірньому спарингу я якось не задумуючися вивернулася з-під захвату і зробила свій, аж порадів. Хоча і викрутив мене одразу, але казав, що це те, що нам потрібно. 

Я сподівалася… Його слова підбадьорювали. Та і тест на швидкість і силу, який час від часу складала, ставав все кращим і це також додавало віри.

На форумі з’явилася ціла гілка, яка називалася «Куди пропала Ластівка?», де дурники-початківці обговорювали, як вони мене шукали й не знайшли. Дурники, бо хто таке у мережу викладає, камон. Ви ж палите свої методи роботи й можливості. А ще місцеперебування, час від часу. 

Я на ту гілку заходила раз на кілька днів і віджартовувалася, що я нікуди не пропадала, а от вони у мене з інтернету скоро пропадуть. А від Гвоздички, надто вона була настирливою з вимогою інтерв’ю, відмахнулася коментарем, що я осягаю ушу в храмах Шаолінь. Вплив Богдана на мене, ага. 

Бог, до речі, у черговому інтерв’ю написав Гвоздичці, що розробляє ai, який знайде його «половинку» серед населення планети. А потім за скромненький донат всіх ваших грошей у фонд знезараження води у тихому океані обіцяв поділитися технологією з іншими.

Що було не так з картами ми врешті решт зрозуміли. Я, лежачи на килимі біля труби-пілона, вже ледь не записала над кресленнями, коли помітила.

— Бог, а ну глянь!