15. Купання

Другий день загалом пройшов так само, хіба мене почала пхати всіма тими пігулками. І порошком з білка. Третій я ще якось витримала, хоча половину дня лежала на дивані не встаючи. А от на четвертий на веселий окрик Богдана зранку я відреагувала тільки стогоном.

— Альо, мала, підйом!

Він підійшов і легко пхнув мене у плече, але я знову застогнала і не ворухнулася. Чорт, у мене є якась фізична підготовка, звісно. Не просто ж так я у шпагат сідаю. Я тренуюся. Але не так же!

— Згинь.

— Тільки у твоїх мріях. Вставай давай, ранок прийшов.

— Не можу.

Він дав мені легенького щигля, на що я тут же відреагувала і спробувала потягнути до нього руку, але одразу знову застогнала й опустила її.

— Відстань. Я помираю.

— Ага, ясно все з тобою.

— Згадуй мене з миром.

— Ще чого!

Але всупереч словам він зник з мого поля зору. Правда, я почула, як відкривається шафа, а потім він там лазить і бурчить собі під ніс:

— Ми що, не здогадалися купити? Всі нерви вимотала, фігні понабирала, а потрібного немає! Гаразд, ці зійдуть…

Потім чути його я перестала. Вийшов з кімнати. Та не встигла я порадіти спокою, як він повернувся і знову замаячив у мене перед очима.

— Встати можеш?

— Згинь, — пробурмотіла я, — мене тут вже немає.

— Угу, я так і бачу.

Руки полізли до мене, а точніше — під мене. Я тільки спробувала незадоволено постогнати, а він вже підняв мене на руки та кудись поніс.

— Богдан?

— Хто це розмовляє? Я думав, тебе вже немає.

— Що ти робиш?

— Експрес реанімацію.

Ми вийшли надвір, а звідти у гараж, де він поклав мене на заднє сидіння машини, а сам сів за руль і кудись поїхав. Я не запитувала, бо не відповість же нормально. І бо я достатньо страждала від болю у всіх клітинках тіла, щоб мене це не надто хвилювало.

— Сашко, привіт! — почувся голос Богдана, — я зараз заїду. Не сам. Потрібна магія Віктора і повний спокій. На весь? Та ні, на півдня, думаю. Окей, дякую.

Я примудрилася навіть заснути, а прокинулася від того, що ми зупинилися. Богдан знову взяв мене на руки й кудись поніс, а я бурчала, бо це все супроводжувалося якимось рухом мене, а отже, болем. Ми кудись зайшли, це я відчула по звуках розсувних дверей та зміні температури.

— Вікторе, привіт! Приніс тобі пацієнтку, каже, що вона вже труп. Та говорить ще, говорить. Ото аби язиком поляпати. А ти не бурчи, правду кажемо. Куди її, у першу?

Він мене справді кудись заніс і поклав, а потім перевернув на живіт. Я бурчала, звісно, але сама не рухалася.

— Так, мала, слухай. Віктор — незрячий. Так що можеш ні за що не переживати, в тому числі що тебе тут хтось побачить і впізнає. Крім нас і його тут нікого. На стільці поряд речі, як перестанеш бути трупом — прийдеш до мене.

Якоїсь відповіді він не чекав, а я, хоча мало що зрозуміла, і не перепитувала. По перше, бо думати ясно не дуже могла і хотіла, по друге, бо вставати й взагалі рухатися сьогодні я не збиралася. А може і завтра. І ще з тиждень…

— Вікторе, піжаму можеш зняти чи розрізати, взагалі не шкода. Бо від неї рухів ти зараз точно не дочекаєшся. Та що, потренувалася трохи, кріпатура у неї. Я їй кругову дав вчора з вагою невеликою… Є їй що одягти, там речі валяються. Як очухається, знайде. Я буду в основній. Постав її на ноги, будь ласка.

Все я чула краєм вуха, а осмислювала і того менше. Я навіть почала засипати, коли хтось зайшов і почав говорити зі мною незнайомим голосом. Спробував зняти піжаму, але мені було все одно, я не рухалася і ще й бурчала на це, думала тільки про те, що кожен найменший рух — це біль. Так що він послухався Богдана і розрізав у мене на спині й руках нічнушку, кудись забрав тканину зі спини. Але мені було абсолютно все одно. Не рухай мене тільки…

А тоді почав масажувати. Він щось говорив до мене час від часу, але я ніяк не реагувала. Все, що до мене доходило, це тільки відчуття у тілі. Больові, спочатку. Ну як, це був не той біль, як коли я спробувала зранку ворухнутися, якийсь інший. Я б сказала, трохи приємний біль. І чим далі, тим ставало менше болю, а більше приємного. А потім він перейшов на руки. А потім розрізав штанини й зайнявся ногами. 

І всюди спочатку я ще стогнала, бо боляче. Але хвилина за хвилиною, рух за рухом і відчуття змінювалися, ставало легше. Так що коли чоловік попросив, я навіть перевернулася сама. Хоча ось це було боляче! Але він взявся за передні частини тіла і через деякий час і тут стало легше. Мені здається, час від часу я навіть засинала, або принаймні наполовину свідомість відступала. Але коли він завершив, я це відчула і прокинулася.

— Як відчуття?

Я спробувала підвестися, а тоді й повністю сіла. Покрутила плечима, випрямила і зігнула руку.

— Чарівно, — видихнула вдячно.

Не те щоб все пройшло. Ні, втому я відчувала всюди. І біль теж залишився, насправді. Але це вже було зовсім не те, не такий різкий і гострий, як буквально годину чи дві тому. А може більше або менше. Чесно кажучи, уявлення не маю, скільки я тут лежала. А на контрасті з тим, що я пам’ятала зранку, ці відчуття взагалі були нічим.

— Добре, — він усміхнувся, — тоді я піду. Хлопця свого знайдеш у купальні праворуч по коридору. А десь тут він казав, що лишив твої речі.

Я кивнула, а тоді схаменулася і сказала вголос:

— Так, дякую.

Чоловік вийшов, а мені стало трошки легше. Хоч Богдан і сказав мені одразу, що він незрячий, і він мене масажував тут не знаю скільки без одягу, але от сидіти так поряд з чоловіком все одно було ніяково. Не знаю, в чому різниця.

З речей я знайшла труси, спортивний топ, рушник і довгу сорочку. Явно велику і, якщо мислити логічно, Богданову. Цікавий набір речей, ну добре. Що Віктор сказав про купальню? А Богдан щось зранку бормотав біля шафи, що ми не купили. Певно, мав на увазі купальник… ну що є, то є.