14. Нове життя

— Ластівко, підйом! — почувся веселий голос Богдана.

Я від такого аж очі розплющила і різко сіла у ліжку. Надто це було незвично, мій мозок зреагував як на сигнал тривоги.

— Хм, непогано працює, треба запам’ятати.

Богдан виглядав бадьорим, задоволеним цим ранком і тим, що відбувається, та вдягнутим як завжди на тренування. Що було абсолютною протилежністю до мене. Він підійшов до шафи, відкрив і безцеремонно став там ритися.

— Так, от тобі лосини, — шпурнув їх через спину мені на ліжко. — Хм, ця ні, ця ні, ця мені подобається… О, нормальна, — на ліжко полетіла футболка, а він відкрив ящик. — Опппа, а казала ти носила їх!

Він повернувся і подивився на мене з докором, показуючи запаковану коробочку з мереживними трусиками. Вони там усі були запаковані.

— Ай яй яй. Ну ми про це пізніше поговоримо, — хлопець повернувся до шафи, знайшов у іншому ящику спортивні топи й кинув один мені, а тоді й сам повернувся. — Чого сидиш? У тебе п’ять хвилин і чекаю в залі.

— Аааааа

— Що аааа? — передражнив він. — Тренуватися будемо. Чи думаєш тут якась магічна пігулка і ти вже найкрутіша?

Відповіді він чекати не став, тільки ще раз крикнув з-за дверей, щоб я не тупила. А я що? Зітхнула, глянула на це і почала вдягатися. Добрий ранок, люба, починається нове життя… в якому ти будеш працювати з Богом. Капець.

А потім почалося! Спочатку все було не так вже і погано. Богдан хотів оцінити «що ми взагалі маємо», тому спочатку було навіть цікаво. Ми порозминалися, тоді він сказав нападати й хвилин п’ять я крутилася навколо, підскакувала, пробувала зробити хоча б щось. І хоча все було безрезультатно, але азарт підштовхував. А ще можливість надавати йому по шиї. Дуже теоретична можливість. 

Потім хвилин п’ять він нападав, а я намагалася увертатися. Теж доволі безрезультатно. Тоді ми бігали на швидкість, як на маленькі дистанції у залі, так і трохи більші у дворі. І на кінець робили різні штуки на гнучкість. Ну з тим-то у мене все добре. Між лазерами під різними кутами, як у фільмах, я не лазила, але хорошій крадійці це точно не зайве.

— Такс, що ми маємо… не так погано, як могло б бути, — він оглянув мене з ніг до голови й кивнув якимось своїм думкам, — розтяжка і гнучкість буде твоїм козирем. Тому після кожного тренування. Чого фиркаєш? Я бачу, що класно, але чим краще, тим і тобі буде краще. Сили тобі точно не вистачає. При чому сили «вибухової». Не підняти когось за комір, але так викластися в один швидкий удар, щоб аж перекинути. І швидкість. Ти мала, будеш спритною і вертлявою, хлопці з горою м’язів за тобою не встигатимуть. Коротше… це підтягнеш, техніку я тобі поставлю, буде все топчик. Вставай, починаємо тренування.

— А це що було?

— Та то звичайна перевірка.

Угу… я казала, що ніколи не ненавиділа Богдана? О, тепер я почала! Він, блін, зі своїм гострим язиком ідеальний тренер. Так хочеться його прибити часом, що аж сили з’являються! І навіть після тренування, коли вже спокійно собі лежала у поперечному шпагаті, все одно вліз зі своїми коментарями.

— Що ти тягнеш там взагалі? Хоч трохи щось відчуваєш? Ногу повище закинь, на підвіконня он.

Я хмуро глянула на хлопця і хоча він явно підколював, пішла і дійсно сіла з підвіконня. Воно тут, правда, не надто високе, по коліно може. А я і не до землі дістала. Але Богдан все одно присвиснув.

— Ммм, а тебе точно пілон не цікавить? Виходило б у тебе не погано… 

— А в лоб?

— Як дістанеш — можеш дати, — фиркнув хлопець.

Угу… наче я зможу. Так що вдала, що мені взагалі все одно і відвернулася.

— Добренько, давай тягнися і на зараз все. Ввечері повчимо прийоми.

Що, ще і ввечері?! Я мовчки кивнула і проковтнула ком у горлі. Боже, дай мені пережити наступні не знаю скільки днів. Бо у Бога милості просити, я впевнена, марна справа.

***

День непомітно пролетів в якихось клопотах. То я намагалася зібратися з силами й виповзти з ванної. Потім ми снідали, при чому Богдан запхав у мене яєшню з чотирьох яєць і ще салат. Потім ми лазили замовляли якісь спорттовари. Ну він сидів з ноутом і щось дивився, а я туди притягнулася і бухнулася поряд на диван, бо йому від мене щось потрібно було дізнатися. А потім треба було щось дивитися.

Коротше в результаті лежала я у нього на колінах, головою повернутою до ноута, щоб усе бачити. А він однією рукою мене обійняв, а іншою лазив по сайту.

— Скільки ти важиш? Ні, п'ятдесяти п'яти у тобі немає, давно ти важилася? Хм, пʼятдесят три порахуємо поки, треба ще ваги купити. Нормальних спортивних футболок у тебе скільки? Окей, ще десяток візьмемо… чим вона не така? Так, мала, не вередуй, зараз цей цирк повторювати не будемо. Та краща? Окей, давай таких. 

Легінсів не зі стразиками у тебе скільки? Не буду я сам собі щиглів давати, зовсім зледащіла, капець. Ладно ще дві пари не будуть зайвими. І шорти. Мммм, які шорти! Не будеш носити? А в поперечному у них — просто вогонь. Ладно, ладно, пішли далі. 

Білок ти тваринний не будеш їсти? Якщо не вбитий, то можна? Окей, це піде тоді… і ось це. У тебе травми були колись? Не тільки переломи. Ну щоб вдарила щось сильно і боліло хоча б тиждень. Лікоть який? Давно? А у лікаря була? Мг, окей, тоді ось цю штуку будеш носити. Запишу тебе на МРТ ще. Для чого, для чого, щоб знати.

Я пробувала жартувати, але, по перше, не було сил. По друге, до язикатого Богдана мені далеченько. Так що впоралися ми (він) доволі швидко, при чому замовив і одяг, і взуття (якісне, а не оцю твою фігню декоративну), якісь гумки й інші незрозумілі штуки, кардіо трекер, еластичний фіксатор мені на лікоть і ще фіг його знає які харчові добавки. Мені аж лячно стало.

Тоді ми справді їздили на МРТ, а дорогою він ледь в стовп не врізався, коли дізнався, що у мене немає прав.

— Що? Ластівко, ти що, приколюєшся? Ти як виживаєш взагалі?

— Пішки.

— А на завдання коли йдеш? Жесть, таке дитя і ще й діамант.