13. Домовленість

Наступного ранку Богдан якось особливо довго тренувався. При чому аж зранку. Він не снідав, хоча зазвичай робив не так. Я навіть подумала сніданок йому приготувати. І приготувала, але він так довго після тренування був у душі, що свій я все ж з’їла раніше. Коли хлопець нарешті прийшов на кухню, оцінив дві тарілки на столі, одна з яких була повною, і розчулено мовив:

— Ти що мені сніданок приготувала? Хазяєчка моя!

— З отрутою, — миттю огризнулася я.

— А, фух, з тобою все в порядку, — показово розслаблено сказав Богдан, сідаючи за стіл, — а я вже подумав, що ти заразилася вірусом милості.

— Зараз ти у мене заразишся!

— Я і так милий, куди мені ще?

Я тільки фиркнула. Він просто неможливий. І реагувати на таке теж неможливо, бо потім ще сильніше закрутить щось!

Доїв він у тиші, а тоді зробив два чаї, поставив переді мною чашку, сів зі своєю навпроти й запитав звичне:

— Домовляємося?

— Іди лісом.

— Дуже дарма. Гаразд. Що там Гвоздичка, якусь сенсацію нам відкопала?

А далі все пішло легко. Я переказала кілька останніх новин, ми пожартували про декого з наших, придумали кілька ідей картинок, які міг би намалювати Худо, потім перейшли на інші теми… і загалом день пройшов як завжди. 

Крім двох пунктів. У мене з голови ніяк не йшло, що це вже почався четвертий тиждень. А Богдан кілька разів починав розмову про те, що мені від угоди буде тільки користь. Але я не велася на обидві проблеми, відмахувалася що від думок, що від нього. І вночі, звісно, спробувала ще раз. І в черговий раз отримала від нього по попі, коли виставив мене з кімнати.

— Тобі самій не набридло?

— Ще і як! Відпусти мене.

— Щоб тебе через тиждень знову хтось зловив? Яка тобі вже різниця, у кого сидіти?

— Хоч тиждень буде, — буркнула я.

— Все життя буде, якщо навчишся захищатися.

— Я в це не вірю.

— Ну ти здихля худенька, звісно, — хлопець помацав мій біцепс, але я його стукнула по руці і її від мене прибрав, — але тікати та вивертатися — це тільки в плюс. Та і краще зробити можна.

— І що, я буду весь час тікати від них і вивертатися? Клас, життя моєї мрії!

— А сидіти у підвалах це теж життя твоєї мрії?!

— З часом вони відстануть.

— Пф, живи ілюзіями далі. Ти просто боїшся й обираєш ховатися. А вони розуміють тільки силу.

— Не правда!

— Що? Що ти не хочеш давати їм відсіч? А як це тоді називається? Логічно обґрунтоване рішення?

Сперечалися ми часто. Кожного дня лише більше. І це завжди було без пуття, він стояв на своєму, я пробувала відстояти своє. Але чим далі, тим сильніше тиснув відчай і безнадія. Я не бачила, як я можу вибратися звідси. Зовсім не бачила. Я втомилася. Я не хотіла так. Хотіла додому.

Двадцять третій день, двадцять четвертий, п’ятий… я прокидалася, і це було перше, що спадало на думку. І не йшло звідти. А Богдан ще і нагадував постійно.

В якийсь день я сиділа на сходах і дивилася, як він тренується, крізь відчинені двері. Лише куточок було видно, але думаю, майже впевнена, що він все одно знав, що я там сиділа. Але ніяк не реагував, продовжував собі далі. 

Гарний, зараза. Раніше я не заглядала, а виходив на кухню чи нагору у душ він завжди у футболці. Зараз же вона валялася на вікні, а він відтискався, ходив на руках, ще щось робив. Хоча я сіла подивитися на саме тренування спочатку, але в якийсь момент випала і ще дуже не скоро помітила, що насправді втикаю на його голий торс або спину. 

Ніколи не думала, що може бути так приємно просто дивитися на м’язи, на тіло, але це реально заворожувало. Так, що я аж покліпала швидко багато разів, але потім все одно весь час зісковзувала з розгляду елементів, які він там робить, на милування його пресом. Чорт… треба звалювати звідси, а то мозок через очі зараз витече. Зробила я це шаленим зусиллям волі.

Двадцять шостий день… Антирекорд був два тижні. Але там я знала, що робити, то було важко дістати. А тут я не знаю. Я не можу його дістати. І це вже майже вдвічі більше…

Двадцять сьомий. Ми знову говорили, а потім я не витримала і кинулася на нього з кулаками. Повалила на диван, де ми сиділи, стрибнула зверху і колотила його кулаками по грудях. Ну тобто як… кілька ударів він мені дозволив зробити, а тоді перехопив обидві руки, потім силою вклав поряд і лежав обіймав мене зі спини, не даючи більше рипатися.

— Мала, не істери, не допоможе.

— Я не істерю, — відповіла зло.

Я це була правда. Ніякої істерики. Раптовий надто сильний спалах гніву.

— Окей. Заспокоїлася?

Заспокоїлася… Хотіла сказати, що ненавиджу його. Але не могла. Це була не правда. Я його ніколи не ненавиділа. І навіть коли злилася, лежати так, поряд з ним, було приємно. 

— Дашко, погоджуйся. Це win-win.

— Пусти.

Тримати не став.

Двадцять восьмий. Два рази по два тижні. Двічі більше за попередній антирекорд. Цілий місяць… це дванадцята частина року, блін! Скільки це мого життя! Я була похмурою аж з ранку, Богдан навіть кілька жартів притримав, дивлячись на вираз мого обличчя. Тільки й тероризував: домовляймося, погоджуйся, давай, це хороший вихід. 

— Не можу я!

Психанула, пішла до себе і гучно гримнула дверима. Два рази по два тижні. Місяць мого життя. І це Бог. Як я звідси виберуся? Якщо у когось з нас і починають здавати нерви, то точно не у нього…

Але довго не сиділа, пішла вниз. Навіщо? Щоб бути поряд з ним і намагатися забрати свій кристал, звісно. Безрезультатні спроби аж до вечора. Місяць. Одна дванадцята року. Ні я справді не хочу так жити. Не можу більше так жити. Ні зараз, ні ніколи.

— Блін, мала, ти задовбала! — рикнув на мене Богдан, перекидаючи на ліжко. — П’ятий раз за ніч? Я зараз

— Я згодна.

Він осікся, а руки на моїх зап’ястях стиснулися сильніше.

— Що?

Я заплющила очі, кілька разів глибоко вдихнула. Двадцять восьмий день… два рази по два тижні. Розплющила.