11. Я тебе дістану!

Що я тільки не придумувала! В хід пішли усі варіанти. Хоча їх було і не так багато, насправді. Але я старалася, правда. То капюшон йому поправлю, то обійму зранку, то фокуси показую і ніби монетку у нього з вуха зараз дістану. Та куди там! Хлопець дозволяв мені робити що завгодно, ще і радісно підігрував і теж мене обіймав, але як тільки моя рука тягнулася до кристала — тут же її перехоплював.

Не подумайте, це не тому, що я щоразу смикала кристал, як наближалася. Обманні маневри теж були, ледь не більше, ніж справжніх спроб. Я намагалася приспати його пильність і часто крутилася поряд просто так. 

Сказати, коли я справді збираюся смикнути кристал, а коли пограти, я б і сама не змогла. Це вирішувалося по ходу, буквально за якісь миті. То він зручно повернеться і я не можу втратити такий шанс, а то стає надто добре в його обіймах і я обриваю себе, щоб розтягнути це на довше.

Щоночі я, звісно, пробувала безшумно прокрастися до нього. Але це було так само неможливо, як і дістати Бога вдень. Мені почало здаватися, що він реально ніколи не спить. Або я справді так голосно ходжу… але ж ні. Я б сама нізащо від такого не прокинулася. Шкода, що Бог — не я.

Тоді я використала кристал. Свій. Він же у нього на шиї, а я маю бути у радіусі кристалу. Якщо я поза — світломузичне шоу починається. Від цього кристал моїм не стане, звісно, але помотати нерви Богдану це допоможе. Так що я вночі вийшла надвір достатньо далеко, щоб кристал спрацював. Кілька разів.

— Мала, ти взагалі страх втратила?!

Коли я прослизнула назад, Богдан тут же притиснув мене до стіни. Ой, йо, щось я за ці дні призабула, який він може бути, коли злий… Але не хвилює! Дістав!

— Відпусти.

— Зараз випорю й одразу відпущу, — хмуро пообіцяв хлопець.

— От заклинило тебе! — фиркнула я. — У фантазіях це бачиш?

— А може сама? Що ж ти так нариваєшся.

— Ніфіга, я у мереживних трусах!

Богдан кілька разів кліпнув, а тоді розсміявся. Та так, що руки замість стін з боків від мене спустилися мені на плечі, а сміявся він десь мені в шию. Я ж завмерла, по перше, у шоку від такої різкої зміни, а по друге, зовсім загубившися у власних відчуттях. Злість одразу ж випарувалася (хоча він заслужив усе, я б ще повторила!), а мені було трохи лоскотно, але більше хвилююче і чомусь хотілося його обійняти.

— А якщо перевірю? — запитав лукаво, як заспокоївся.

— В око дам, — тут же зреагувала я.

Точно заслужив! Він мене так сильно бісив своїм спокоєм і постійними «перемогами» в усіх моїх спробах, та ще й зі своїми єхидними коментарями при цьому, що приємно знати, що хоча б десь я могла розвести його на емоції. 

Я навіть розуміла, чому такі речі його злили. Бо кристал не зупиниш, викрутивши мені руку. Для цього мене спочатку взагалі треба дістати, адже якщо він засяяв — я мінімум у двадцяти метрах від нього. Ну і як воно, приємно відчувати, що над чимось не маєш контролю?

— А ти зубки відростила, — сказав хлопець навіть з захопленням.

— У тебе вчуся!

— Краще б іншого вчилася.

— Відпусти, — серйозно сказала я.

І мала на увазі точно не те, що він стояв дуже близько, а руки все ще лежали у мене на плечах. Проти цього я нічого не мала.

— Іди лісом, — сказав він, копіюючи мої інтонації.

Тепер фиркнула вже я, хоча смішно перестало бути одразу ж.

— Відпусти, Богдане. Тобі не набридло?

— Нєа, мені подобається. Щоночі симпатична дівчина у спальню приходить, про що ще можна мріяти?

Сказав він це, розвертаючи мене за плечі до сходів. А тоді легенько підштовхнув вперед. Так і піднялися, він притримував мене за плечі й м’яко направляв, йдучи позаду. Аж до кімнати довів. Хоча це, звісно, було не потрібно, я б і без нього дійшла. Але і я не проти — відчувати його руки на плечах було приємно.

— Так, мала, ти мене посмішила, звісно. Але ще раз підеш на вулицю — там і будеш ночувати.

— Наче я назад пролізти не зможу.

— О, я б на це подивився, — фиркнув Богдан, — я думав, ти замки зламуєш, тільки щоб вилізти з чужих будинків, а не залізти туди.

— Це буде унікальна акція, — хмуро відповіла я.

— І відео теж унікальне, — кивнув він.

Навіть сказати на це нічого не могла. Наче і зараза, що шантажує розголосом, але він в праві. Така вже у нас етика. Ніхто його не зобов’язував мене перед Гвоздичкою прикривати. Я йому мотаю нерви чисто бо так захотілося — і він мені зробить те саме. Справедливо.

— Не буде, — нехотя відповіла я.

— І правильно. Тебе ще чекати сьогодні?

— Іди ти!

— І тобі добраніч.

Так і розійшлися. І все, що мені лишалося, це крастися до нього вночі. Чому він це не пробував заборонити, не знаю. Подобалося підколювати мене, коли знову не виходило? Весело йому, ага. Чи знав, що від цього я б не відмовилася, що б він не сказав? Навіть якщо зніме це на відео і скине Гвоздичці. Не можу ж я зовсім сидіти склавши руки, це те саме, що здатися. Хай вже краще усі дізнаються, але щось придумувати та пробувати я буду, поки я тут.

***

Любі, в інстаграмі Ластівка давала інтервʼю. Його збережено у хайлайтах. Хронологічно після цієї глави, тому зазирайте) Можна дізнатися відповіді на каверзні й не дуже запитання)
Посилання на інстаграм у мене у профілі в розділі «Про мене».