10.2

Так все йшло як завжди. Хтось щось пограбував, малолітки полізли куди їм ще рано і їх забирали з ФБР, а Рай підчистив базу даних Інтерполу, у собаки Гризлі народилися цуценята… класика. Бог в інтерв’ю заявив, що бере відпустку, щоб знайти свою любов і полетіти на Мальдіви. А, ну цей теж як завжди. Він щось коли ляпне, що там хоч стій хоч падай. Гвоздичка навіть коли п’ять разів підряд йому якесь питання ставила, він щоразу викручувався так що ніби відповів, а по факту цирк з тієї відповіді влаштував. 

Їхні регулярні інтерв’ю у переписуваннях інакше як цирк і не назвеш, Гвоздичка його, здається, тільки для того і кликала. Два тижні тому Бог он думав, чи не пограбувати благодійні фонди допомоги котам в ім’я благодійних фондів допомоги собакам. А перед тим збирався пролізти в НАСА і сфоткатися у космічному кораблі, запрошував усіх охочих. Про варіанти, що він видасть наступного разу, була окрема гілка обговорень.

Під цією публікацією наша журналюга навіть тегнула у коментах мене і Гвоздичку (я фиркнула, але вона реально шифрується непогано), що дівчата, зверніть увагу, який пацан на виданні. Більше дівчат-то у нас майже не було… принаймні з дівчачими ніками, а інших палити, навіть якби знала, Гвоздичка б не стала. Хоча, може, за якимось чоловічим ніком і ховалися ще кілька дівчат. Хто нас знає, насправді. Ніколи не досліджувала, але думаю Гвоздичка чи Дені знають.

Худо, який від слова художник, навіть встиг зробити кілька картинок про нас на Мальдівах, а я тихо пофиркала, уявляючи, що б він малював, якби знав, що Гвоздичка це Гвіздь. Гвіздь, пташка і Бог, якось це разом символічно складалося. Але Худо я написала, щоб був обережніше, а то мені може і не сподобатися, а тоді не сподобається йому.

Після форуму я порилася ще на кількох ресурсах, потім глянула на кілька моїх підсаджених вірусняків у різних стратегічних ресурсах, просьорчила, що мої «колеги» робили за останні дні, але нічого цікавого не було. 

Я тягнула час насправді. І коли вже не залишилося, де поритися, я все ж відкрила один з незамінних ресурсів, щоб ставити різних нахабних людинок на місце. Але після цього пальці завмерли над клавіатурою. 

Богдан, блін! Він насправді заслужив, щоб я зараз простежила кілька його рахунків і анулювала їх. На свою користь, звісно. Я завжди так робила з усіма вже після того, як тікала. Так що вони втрачали справді не тільки час і не тільки гроші, за які купували усі ті сейфи й камери, які я виводила з ладу. 

Якщо чесно, від кількох рахунків йому б точно погано не стало. Це так, просто щоб трохи напаскудити. Але пальці не підіймалися. Етика, щоб її! Я не могла. Якби я сама вночі стирила у нього ноут, я б точно це зробила. Якби він не ховав мене від Гвоздички — також. А так я не могла. Не могла і все тут. Богдан, блін!

Я психанула, закрила ноут і пішла вниз. Хлопець знайшовся на дивані, і хоча я навіть не намагалася крастися що нагорі, що коли підходила до нього, руку до шиї все одно простягнула. Але це ж Богдан. Вже за мить він мене за руку перекинув, я лежала головою у нього на колінах, а ноги бовталися на спинці дивана.

— Мала, ну ти й зухвала стала, — як завжди посміюючися, прокоментував він.

— Іди ти!

— О, впізнаю тебе.

— Мггг.

Я спробувала встати, але він поклав руку на груди й притримав. Не залізною хваткою, а легенько і навіть приємно.

— Полеж трохи.

— Нащо?

— Та добре ж.

Здається, він знайшов мій перемикач. Клац. І справді добре. Я відчувала тепло його руки, як вона підіймалася разом з моїм диханням і це було заворожливо та приємно. Тільки ноги зі спинки опустила на диван, щоб рівно лежати. А то не зручно.

— Хей, а диван пилососити хто буде? — обурився він, але вдавано, по доброму.

— Пропилососиш, руки не відваляться.

— Чого ти в кедах взагалі?

— Так в підвалі була.

— І як там, я в машини ще зможу сісти?

— Ти наче талановитий хлопець.

Він легенько клацнув мене по носу, а тоді усміхнувся і нахилився нижче до мене.

— Мала, ти знаєш, я тут зрозумів… труба у підвалі без діла стоїть, тільки ти по ній лазиш. Непорядок. Ніколи не думала зайнятися танцями на пілоні?

От він би не був Богданом, якби щось таке не видав, чесне слово!

— Так от для чого ти її собі поставив.

— Я б на тебе подивився, ммм, — продовжив він, не звертаючи на мій коментар уваги, — і білизна мереживна вже є. Треба тільки ліфчики в колір докупити, а то спортивні не те.

— Та ну тебе.

Я точно почала червоніти. Богдан же по доброму посміювався з мене, але випрямився, а великим пальцем руки у мене на грудях легенько погладжував. Це було настільки приємно, що я навіть очі заплющила, насолоджуючися.

— Мир? — неголосно запитав він через деякий час.

— Ага, — пробурмотіла, не розплющуючи очі.

— Домовляємося?

— Іди лісом.

— Зрозумів. Що на обід хочеш?

— Салат з халумі. Той що позавчора був.

— Лимонад?

— Нє.

Деякий час він мовчав, продовжуючи погладжувати мене рукою, а другою певно робив замовлення у телефоні. Але я не бачила, все ще лежала з заплющеними очима.

— Буде за пів години, — він помовчав, а тоді навіть з жалем сказав, — вставай, пропилосошу поки. І кеди зняти не забудь.

— Мммггг.

— Білизну розвісиш?

— Гаразд.

Якось так ми й помирилися. Хоча ми й не сварилися… гаразд, так мені стало легше і все плюс-мінус повернулося до того, як було. Перемикач почав знову працювати.