10. Все глибше

Чим далі, тим частіше мій перемикач барахлив. 

На якій хвилі Богдан легко було слідкувати за перемиканням між Дашка/Ластівка. Ну а Мала, це у нього не залежало від робочого чи ні, а залежало від двозначності ситуацій чи настрою. Але у нього і «перемикача» не було, йому то що? У нього загалом настрій був краще. І точно не скакав туди назад залежно від ситуації. Тобто чи пам’ятаю я, що в неволі, чи дозволяю собі на годинку про це забути.

А на мене з кожним днем все сильніше тиснула то безнадія, то злість, то усе разом. В деякі моменти це навіть починала бути ненависть. До Бога, Богдана вона ніколи не зачіпала, на це перемикач працював точно. А от на інше все сильніше починав ламатися.

Ще в перші дні після розмови, під цим я маю на увазі п’ятнадцятий і шістнадцятий, я почала його сторонитися. Не хотілося його бачити, навіть спроби дістати кристал вдень не заманювали. Я знову дивилася на пристрої на чердаку, перебирала їх в руках. Нічого конкретного не хотіла, лише займатися чимось якомога далі від нього. А ще розібралася, як мені опустити платформу з гаража в підвал. І повідкривала для себе усі машини. Ну і гараж глянула, але там точно нічого цікавого не було.

Коли мені вже все набридло, я просто сиділа в одній з гостьових на підвіконні й дивилася назовні. Чому не у себе? Там вже було якось багато речей і багато спогадів, а ця в цьому плані «чиста». І мені потрібен був чистий простір і спокій.

— Ластівко, про що думаєш?

Я перевела на нього похмурий погляд. Мінус «чиста» кімната. От чого ти приперся?

— Чого тобі?

— Бу-бу-бу, — перекривляв він, — нудно без тебе.

Якби я могла прибити його поглядом, зробила б це ще у метро на станції. Але це знову не спрацювало.

— Ладно, ладно, не дивися так, — він підійшов ближче і поклав ноут на підвіконня поряд зі мною, — подарунок тобі приніс.

— З чого б це? — тепер я дивилася підозріло, але вже без роздратування.

На язиці у нього так і крутився якийсь їдкий коментар про невдячність, я впевнена. Але, я ж кажу, він мене теж непогано відчував. І зараз це нічим хорошим би не закінчилося. Я була не в настрої жартувати.

— Щоб ти не тинялася, — відповів спокійно, без насмішок, — і перед Гвоздичкою засвітися. Він твій.

— Дякую, — теж спокійно сказала я. 

І я навіть цю вдячність відчувала. Богдан хотів щось сказати, точно хотів. Але передумав. Тоді зітхнув і все ж сказав:

— Не нароби дурниць. Ти злишся, але якщо хочеш, щоб вони й далі не знали, принаймні тут ми маємо грати разом.

Я відвела погляд, а він не став далі маячити й залишив мене саму. За ноут я взялася не відразу, але довго хандрити, дивлячись у вікно, коли він лежав поряд, теж не могла.

Перше, що я перевірила, це що він абсолютно новий. Окей, це було б надто тупо з твого боку давати мені свій, ти правий. Я вже і так знаю забагато твоїх секретів, а якщо почитати та подивитися детальніше на креслення і дані розвідок на чердаку та у сейфі, ще більше буду знати. Чомусь я цього не робила, правда, хоча можливість у мене була. Але давати мені ще і таку можливість, як твій ноут, справді було б надтупо.

Наступне, що я глянула, це що він активував комп кристалом ще два тижні тому. Зараза! Або ні. Тобто він тоді разом з речами сам купив мені ноут? А казав, що не купить! Чи він у нього десь раніше тут валявся? У будь-якому випадку, доступ до мережі діамантиків тут з’явився два тижні тому і з мого кристала. Тобто він одразу планував, але чомусь дати мені вирішив його тільки зараз. 

Окей, не знаю, як до цього ставитися. Давати мені ноут це з усіх сторін доволі дурне рішення. Хіба, що я дійсно не буду грати проти себе… але ж я можу зробити щось і проти тебе. Легко. Я навіть кілька разів раніше збиралася, кілька разів приходила вночі до нього у кімнату і тягнулася не за кристалом, а за ноутом. Але Богдан, по моєму, взагалі ніколи не спав. Не встигала я до столу і півдороги пройти, як він спокійно мені казав, що зараз отримаю по руках. 

Вночі дістати що завгодно з його кімнати було неможливим, а вдень він реально якось це відстежував. І, як експертка у техніці, я могла сказати, що не через неї. Була навіть готова повірити, що він чисто на слух за мною слідкував.

Перше, що я відкрила, це був форум, звісно. І Богдан мав рацію, в якійсь з гілок запитували, чи мене ніхто не бачив. І що давно на зв’язок не виходила. Гвоздичка у коментарі теж прийшла, так що ще трошки, і вона точно візьме слід. 

Її в Піранью треба перейменувати! Журналюга, ух. Журналюга кримінальної спільноти, я взагалі не розумію, як до такого можна було додуматися. Але працює ж! Форум і її колонку діамантики обожнюють. Як джерело цінної інформації, звісно. Але і просто потриндіти також.

Кілька насмішкуватих коментів поставили усіх на місце. Буду я розповідати, де я і чим займаюся, та звісно! Мене не бачили? Упс, хто вам винен, що ви такі невдахи. Я тільки рада тому.

***

А ви вже бачили буктрейлер? Його можна знайти на сторінці книги.

Подивіться, він чудово передає атмосферу і показує Ластівку з Богом такими, якими я їх уявляю. Буду рада почути, як вам)