8.2

Ночі… Звісно, я приходила щоночі. По разу чи по кілька. Чекала довго чи з короткими паузами. Все сподівалася, що хоча б вночі зможу підкрастися непоміченою. Але кожного разу йшла ні з чим. А Богдан так і сипав глузливими коментарями або непристойностями.

— Мала, ти знову тут, мені сприймати це як натяк?

— О, сьогодні без кофти, вже роздягатися почала?

— Сонце, що ж ти так різко? Я люблю коли дівчина ніжна.

— Третій раз за ніч! Мала, мені приємно, звісно, але люблю, коли дівчата за іншим вночі до мене в спальню бігають.

— Не дрижи, моя любов тебе зараз зігріє.

І всі інші можливі варіації… Відпускав, звісно, щоразу відпускав. Коли тримав довше, наближав обличчя до мене, шепотів на вухо, явно забавляючися тим, як я ніяковіла. Коли настрою не було то просто виставляв і ще й по попі шльопав, від чого я вилітала з кімнати з неймовірною швидкістю.

Була у нього й інша категорія коментарів.

— Така мала худенька, а ходиш мов слоненя.

— Мала, петлі ще раз попшикай, щось скрипіти почали. А давай я тебе в іншу кімнату поселю, до речі? В усі по черзі. Так потроху усі двері в порядок приведеш.

— Та тебе б глухий почув! Як ти взагалі примудряєшся щось красти?

— Скажу Гвоздю, щоб перейменував тебе у бегемотика.

Навіть не знаю, коли мені хотілося прибити його сильніше! Але, на жаль… У мене складалося враження, щоб він взагалі ніколи не спить! А ще має очі на потилиці та на скронях, а рук мінімум чотири штуки.

Тижні через півтора мені це набридло і я вирішила, що час для більш радикальних методів. Дістати його в прямому сенсі у мене не виходило, але ж переносний ніхто не скасовував? І смарт освітлення мені у цьому помічник. 

В одну ніч у кімнаті Богдана різко спалахнули усі лампочки. Тут же згасли, але такого як він і менше б розбудило, то точно. А через пів години знову спалахнули. І тоді ще раз. Запрограмовані вони були на усю ніч, так що коли ну дуже роздратований хлопець вийшов у коридор і гукнув мене, я дійсно могла б спати. Не спала, звісно, але якби я зараз спала, то все б без мене працювало так само. Я ні при чому, лежу собі спокійненько.

Не врахувала я одного. На нерви-то я йому знатно подіяла, але і зірвати він це на мені міг.

— Мала, або ти за мить будеш переді мною, або тобі ж буде гірше! — рявкнув Богдан.

І було у цьому голосі таке, що я справді майже одразу стояла перед ним у коридорі, впираючися спиною у стіну. А він навис наді мною, вперши руки у стіну по обидва боки від мене. Під його поглядом у цій стіні хотілося розчинитися.

— І що ти скажеш?

Я мовчки проковтнула клубок у горлі. Від тону і його злого обличчя було враження, що мене зараз просто розірвуть.

— Значить слухай сюди, — він нахилився ще ближче, так що ми ледь носами не торкалися, — ти певно призабула, що живеш у мене в будинку. І я можу зробити так, щоб тобі тут було не надто приємно. Так що зараз ти візьмеш і перепаяєш мені проводку назад. Чи що ти там зробила. Зрозуміла?

Я кивнула, втягнувши голову у плечі. Але це не допомогло, бо він нахилився до мене ще сильніше, не даючи відгородитися від себе хоч кількома міліметрами повітря.

— А якщо мені здасться, що ти зробила це недостатньо швидко, ми перейдемо до моєї улюбленої частини, — він посміхнувся й одним пальцем трохи опустив блискавку на моїй кофті, — і якщо я побачу на тобі футболку, яку ти вже носила або, не дай боже, ти зараз не у мереживних трусиках, випорю так, що завтра не встанеш.

Я знову рефлекторно ковтнула, а Бог різко відсторонився і пішов вниз. На кухню, як я розрізнила по кроках.

— Ти рухатися збираєшся чи як? — гукнув він тим часом.

Я різко підстрибнула на місці й, здається, всього за мить вже копалася у проводці. Вгадав. В рази легше це було б закодити, але під оком Богдана завжди була або я, або техніка. А коли я пробувала пролізти до нього у кімнату, він відчував це якимось шостим відчуттям і тут же мене кликав. Так що у мене не вийшло навіть дістати планшет.

Блін, справді злий Бог це страшно. У мене аж досі мороз по шкірі. Враження, що він міг там мене поглядом стерти!

Справ було хвилин на п’ять, але я впоралася, здається, менш як за три. І хотіла вислизнути непоміченою, але він піймав мене у дверях. Ну от не міг довше воду пити чи що?!

— Ще сюрпризи є?

Я швидко помотала головою.

— На перший раз пробачаю, але зробиш це ще раз — і я тебе все ж добряче випорю. Зрозуміла?

Я швидко закивала, а він розвернув мене і підштовхнув у спину.

— Котися звідси. Щоб до ранку я тебе не бачив. І я зараз не жартую.

Я випарувалася миттєво, я приходити до нього боялася ще дві ночі.