8.1. Нічні зустрічі

Я навшпиньки кралася аж від ліжка. Петлі й ручки своєї й кімнати Богдана ще поки він мився збризнула спеціальним розчином, щоб не скрипіли та взагалі не шуміли, почекала, поки він засне (за кілька годин же мав заснути?!) і почала крастися. Його двері відкривала дуже повільно, буквально по міліметру.

Було темно, але мої очі до темряви вже звикли. Богдан лежав у ліжку, спиною до дверей і я навшпиньки підійшла до нього. Потягнула руку. Також дуже повільно. Свій ланцюжок з двох я вже побачила. На шиї позаду вони не були переплутані й тому я сподівалася, що попереду також не заплутані й зможу витягнути без проблем. Але вже наступної миті різким ривком він повалив мене на ліжко й опинився зверху. Блін, і чому я не здивована?!

— Ластівко, ти справді на щось сподівалася? — єхидно запитав Богдан.

Я мовчки свердлила його незадоволеним поглядом. А що сказати, що ні? Сподівалася. І завжди буду. 

Вираз його обличчя у темряві я детально не могла розібрати, а тому сподіваюся, що і розчарування на моєму він не бачив. Мов почувши думки, Богдан нахилився нижче, ледь не до мого обличчя.

— Якщо ти прийшла, вже що, всі речі розібрала? Мені почати перевіряти, чи ти у мереживних трусиках?

— Пусти, — пискнула я.

Він не тільки пустив, а підняв за руки, розвернув до дверей і ще й у спину підштовхнув.

— Спи йди, сподіваюся до ранку тебе не бачити.

В житті тебе сподіваюся не бачити! Але піти ще раз тієї ночі я не ризикнула.

***

Якось так і потягнулися наші дні. Вдень ми займалися кожен своїм, а я нічим, якщо чесно. Було настільки нудно, що я навіть порозкладала усі речі. І оглянула усі штуки, які у нього лежали на чердаку, але призначення більшості ззовні не зрозуміла, а ламати й дивитися всередину… він був би явно проти і я б це на собі відчула. Не знаю, як саме, та на таке я не насмілювалася.

Усю охоронку і смарт штуки у будинку я взяла під контроль. Нічого з ними не робила, але відключити систему всередині чи щось налаштувати по своєму могла будь-якої миті. Було б навіщо, кристал все ще лишався у нього… 

Ми багато говорили, навіть грали у настолки кілька разів. Монополія і манчкін, хоча звідки вони у нього вдома мене навіть дивувало. Але як же приємно було насипати проклять і капостити цьому негіднику! А от в монополії нам доводилося уважно слідкувати за грошима і тим, де стояли фішки. Бо спритність рук ніхто не скасовував, а тут два крадії грають… і хоча ми обидва не кишені обчищаємо, але і такі фокуси знаємо.

Ні про що конкретне ми не говорили, не про роботу. Хоча кожен ранок починався з традиційного «Домовляємося? — Іди лісом!». Але далі у нас мов була якась домовленість, ми поводилися як звичайні, нормальні люди. Наче я тут справді у гостях, а не він привів мене силою. Навіть два фільми глянули.

Сніданок ми їли самі хто коли прокинеться, обід стали замовляти доставку, а от вечерю по традиції готували разом. Якщо відкинути умови, за яких я тут була, мені це навіть подобалося. Все подобалося. З ним було легко і весело, а інколи міг розповідати щось справді цікаве. Чи коли ми говорили про якісь філософські питання, це теж захоплювало.

Було дивно бути з людиною, яка тебе розуміє. Коли можна отак шахраювати в монополії, знаючи, що він може це помітити. І задоволення отримувати від того, що вдалося все добре провернути, а тоді лиш усміхатися на вигук, коли здогадався. Але все законно. Шо вкрав, то твоє. Якщо бачиш — бий по руках і не дозволяй.

З фіалками таке б не прокотило, ти або граєш за правилами, або вони обурюються. З Богданом же навіть такі прості речі були куди цікавішими бо… бо він «свій». Нічого не потрібно пояснювати чи виправдовуватися. Ми тут на одній хвилі.

А жарти! Якщо вам колись в голову приходив геніальний жарт, яким немає з ким поділитися, ви мене зрозумієте. Бо зазвичай ділитися абсолютно точно немає з ким, хіба на Форумі у Гвоздя. Можливо тому там всі так і тягнуться до спілкування зі своїми, що там люди розуміють і наші специфічні жарти, і весь контекст нашого світу, і загалом нас. Але форум, це форум. А спілкуватися наживо і наживо сміятися з жартів було в рази яскравіше.

Та і він сам… я почала помічати, що хочу бути поряд навіть не тому, що мені нудно чи я хочу дістати ланцюжок. Просто поряд. Ловити на собі погляди час від часу, обмінюватися жартами чи підколюваннями, бачити його усмішку. 

Усмішка Богдана мене або бісила, або зачаровувала, залежно від умов. Гарна, і сміх гарний. Тільки не коли він сміється, бо у мене знову не вийшло! От тоді він мене дратував. Тоді йому хотілося лише вмазати, але і це у мене жодного разу не вийшло, а він тільки ще сильніше посміювався.

І весь час вдень, якщо я була поряд, я робила спроби вихопити ланцюжок зі своїм кристалом. Підійшла тихо зі спини, як він сидить на дивані, проходила мимо з тарілкою до мийки, під час фільму лежали поряд на дивані. Але ні разу у мене не виходило. Він перекидав мене на диван, викручував руку, навіть не повертаючися до мене, а ввечері міцно обійняв, щоб я руками рухати не могла, і так ми лежали дивилися фільм.

Це було як перемикач. On, я говорю і проводжу час з симпатичним хлопцем — Богданом. Off, переді мною Богдан-Бог, який неволив мене і силою привів сюди. Знову on, це Богдан, з яким можна глянути фільм і посміятися. Off, я думаю, що добре, що він поряд, бо можна потягнутися за ланцюжком на його шиї. On, я відчуваю, що мені просто приємно коли він обіймає, хай і не надто зручно.