9.2

— По перше, Гвоздичка дуже мила дівчинка, не наговорюй на неї.

Я хмикнула, подумки додаючи йому кілька балів за те, що знає, що Гвоздь насправді це Гвоздичка. Хоча про що це я, це ж Бог…

— По друге, — він дістав телефон і протягнув його мені, — почитай новини.

Я подивилася на це підозріло, але такого шансу пропустити, звісно, не могла. Телефон вихопила, і хоча він цього разу не слідкував, де саме я лажу, але пішла справді на форум. Погортавши з хвилину стрічку, попросила не відриваючися від неї:

— Дай ноут.

Богдан справді встав, залишив мене на кілька хвилин наодинці зі своїм телефоном, поки приніс мені згори ноут. У нього я вчепилася ще більш жадібно і хвилин на десять точно випала з реальності. 

— Як? — подивилася на хлопця поверх ноутбука.

— Ніхто не знає.

Це була правда. Не просто не було активних повідомлень про нас із Богом, навіть в історії й по залишкових слідах в мережі не було видно, щоб такі повідомлення хоча б колись існували. Їх навіть не видаляли. Вони взагалі не з’являлися.

— Як?

Гвоздичку не підкупити. Вона примудрялася одночасно і наче бути у хороших стосунках з усіма, але при цьому абсолютно безжалісно била новинами по тобі, якщо було чим. І її було не підкупити. Що ж, всі ми працювали на якусь репутацію з «не». І, думаю, вона відстоювала її не менш принципово, ніж я свою.

— Тобі покроково пояснити чи як? — Богдан потягнувся і закрив переді мною ноут, але не забрав його. — Чим довше ти тут, тим складніше це робити. Але зараз ніхто не знає.

Це справді вражало. Приховати від Гвоздички таку сенсацію… І він абсолютно усіх. Бо якби хтось хоч заїкнувся на форумі, вона б розкручувала цей напрямок. А вона постила новини, наче ми з Богом існували як завжди й ніхто не губив нас з поля зору. Хоча ми обидва вже безвилазно сидимо в цьому будинку два тижні. І ми обидва достатньо помітні, щоб на таке звертали увагу.

— Все одно. Немає тих, хто може взяти Цитадель. Я навіть не впевнена, що ми можемо. А якщо це станеться, це не пропустять.

— Ми можемо. Я можу тебе провести. Тобі лишається відключати охоронки й розібратися з сервером.

— Дізнаються, — похитала я головою, — все таємне стає явним. Чи ти Рая підкупиш, щоб він казав, що це він? То тоді від нього рано чи пізно це стане відомим. Та і завалиться він, якщо запитають, як. І… я б сама не повірила, що ти пішов туди, взявши Рая, а не мене.

— Якщо туди «піду» не я?

— А хто? Богдане, не сміши. І зараз ти пробуєш грати на полі Гвоздички. Думаєш, переможеш?

— Поки виходить, — він знизав плечима.

— Ключове — поки.

— Мала, як з тобою складно, — він важко зітхнув, але не тому, що йому справді було важко, а бо я його трохи дістала.

— На себе подивися.

— Пропонуй. Який варіант тобі підійде? Я ж бачу, що тобі цікаво. Ти вже навіть оцінювала, чи зможемо ми це зробити.

— Богдане, мені вісімнадцять. У мене ще ціле життя попереду, а ви всі мене вже дістали. Мені підходить тільки той варіант, у якому я буду жити спокійним життям, де мене ніхто не чіпає.

— Мала, та ти справді мала!

— А сам то?

— Мені двадцять.

— Вітаю.

— Угу. Але цей світ такий. Хочеш спокою — виходь з гри.

Я нагородила його таким поглядом, що хлопець заткнувся на кілька хвилин. Навіть більше. Він думав, я теж думала, що мені робити далі. 

Чай вже не грів, але вставати наливати ще не стала. У кого з нас першого здадуть нерви? Я б’юся за свою свободу, за що б’єшся ти? Навіщо тобі Цитадель? Ні, це якраз зрозуміло. Інше. Азарт ти визнання, Богдане, чого у тебе більше? Хоча у випадку з Цитаделлю насправді це не мало значення. У цій легенді серед крадіїв тобі гарантоване і те, і інше…

— Я навчу тебе.

— А? — я випірнула з думок і глянула на нього.

— До того ж Рая так не чіпляються. Тобі важко, бо ти не вмієш захищатися.

— Наче він вміє! Просто я найкраща.

— Це теж. А ще — ти слабка дівчина. Ти легка мішень. Не пихти, це правда.

Я постукала пальцем по столу, але «пихтіти» перестала.

— Окей, і що?

— Я навчу тебе битися і захищатися. За тобою будуть полювати, але ти не будеш попадатися.

Я скептично глянула на нього, переварюючи сказане. Менше скепсису після цього не стало.

— Тобто усі кинуться мене ловити, а я буду займатися цілими днями тим, що битися з ними? І що ти зі мною зробиш, а що дівчиною бути перестану і стану сильнішою за дорослих хлопців?

— Перебити усіх швидше, ніж пересидіти у них у підвалах. І я теж не найбільший качок, є хлопці тільки м’язами масою з мене. Так що все реально. Це найкращий варіант, подумай.

Він справді почав добре мене відчувати, бо встав, поплескав мене по плечу і вийшов з кухні. Дивитися чи говорити з ним я більше нормально не могла, мені точно потрібен був відпочинок. Спокій наодинці зі своїми думками, а не хлопцем, який хоче нав’язати мені власні.

А в моїх думках було — я ні з ким не працюю. І що б він не пропонував, я не продамся. Свобода понад усе, а у його варіант я не вірила. Раніше не здавалася і зараз не здамся.