9. Пропозиція

Два тижні. Два тижні — це був минулий рекорд. Точніше антирекорд. Рекордом було пʼятнадцять хвилин. Так от, два тижні — це минулий антирекорд. А зараз вже п’ятнадцятий день і я досі тут… 

— Ластівко, чого сумуєш? — запитав Богдан, заходячи на кухню.

У спорт формі. Як завжди, я взагалі не пам’ятаю, щоб він тренування зранку пропускав. Я подивилася на нього, на чашку чаю, яка гріла мої руки й назад на нього.

— Відпусти, — попросила тихо.

— Обчистимо Цитадель — так одразу.

— Ми не домовимося.

Думаю, у голосі було чутно і сум, і краплю відчаю. Я сказала все ще впевнено, як і раніше. Ми справді не домовимося. Але це вже було зовсім не так спокійно, як на початку. 

Богдан, зрозумівши, що у нас не звичайний ранковий обмін побажаннями напрямків, сів навпроти.

— Чому ні?

— Я ні з ким не працюю.

— Чому?

— Не працюю, — повторила я, — ні з ким. Тим паче ні на кого. Раніше не працювала і зараз не почну. Нічого не вийде, Богдане. Будь ласка, просто відпусти.

— Дашко, твої великі нещасні оченята не подіють.

Я заплющила очі й кілька разів глибоко вдихнула. Плакати чи істерити, звісно, не збиралася, але і відновити внутрішній баланс не завадило б. Але він, цей баланс, відновлювався тільки на волі, от в чому проблема.

— Ти мене подобаєшся, правда. І мені навіть тебе шкода. Але це окремо, а робота окремо. Мені потрібна Ластівка.

Я розплющила очі. Так, я Ластівка. І за цим багато чого стоїть. Відчай все ж відпустив горло, тому подивилася вже куди спокійніше і голос був твердішим.

— Не вийде. Ти витрачаєш час.

— Чому ні? — знову повторив хлопець.

— Візьми Рая, він впорається.

— Ластівко, не з’їжджай з теми.

— Я не продаюся.

— Ти робиш те саме сама, не бачу різниці.

— Бо там я сама це захотіла, а тут ти мене змушуєш.

— Хочеш сказати, ти б не захотіла замахнутися на Цитадель, якби могла? Не вірю. Ти любиш виклики, просто самій вона тобі не по зубах. А разом ми впораємося.

Це правда. Складні задачки викликають азарт, а азарт — це те, що рухає таких, як ми. Тобі навіть не треба ставати діамантиком, щоб забезпечувати себе. Усім, чим захочеш. Але чомусь ти все одно лізеш вище, береш складніші об’єкти… 

Чомусь на форумі Гвоздя діаманти діляться своїми досягненнями й хитрими речами, які спрацювали, хоча це суперечить будь-якій логіці. Бо тут гроші вже не так мотивують, вони у тебе є. Є два рушії: азарт або визнання. А частіше комбінація. Але мене сильно перехиляло у сторону азарту, ти абсолютно правий.

— Можливо, я б захотіла. Але я сама не можу. А ти змушуєш. Я так не працюю.

— Не повторюй одне й те саме. Я це два тижні вже чую.

— Бо воно тобі не подобається? — фиркнула я, — я кажу, як є. І за два тижні воно не змінилося.

— Ні, ти кажеш загальні фрази, — Богдан постукав пальцями по столу, вивчаючи мене поглядом. — Це не воно. Що ти мені недоговорюєш?

Я відвела погляд. Він став добре відчувати мене. А мені здається, я — його. І зараз він готовий шукати варіанти. Проблема у тому, що варіант відступитися там відсутній. І у мене теж.

— Я не продаю свободу.

— Ти її купуєш.

— Ні. Якщо я відступлюся хоча б раз мені життя не дадуть.

Він нахмурився, думаючи, але через деякий час попросив:

— Поясни.

— Один прецедент — і на мене будуть полювати усі підряд.

— На тебе і так полюють усі підряд. Нагадай, скільки днів цього року ти сиділа десь по підвалах?

— А знаєш, скільки днів це було минулого року? Ні? Що ж ти так недопрацював? Вдвічі більше.

— Хочеш сказати, ловців стає менше? — він подумав і усміхнувся. — Та просто від половини ти вже тікала, от вибірка можливих нових невдах і зменшилася.

— Не смішно, — буркнула я, — і не правда. Вони знають, що дарма згають час і гроші.

Думав Богдан кілька хвилин, я ж мовчки гріла руки о чай. Цю стратегію я придумала одразу ж і вона мене підтримувала тоді, коли було особливо сумно. Не опускай руки. Скільки б днів тобі не знадобилося, щоб втекти звідси, ти цим зекономиш собі більше днів у майбутньому. Врешті решт репутація працює на тебе.

— Я розумію, про що ти. Але й у мене є репутація. І покажи мені такого самовпевненого, який порівняє себе зі мною.

О, сонце, по самовпевненості ти точно усіх переплюнув, не переживай!

— Це не важливо. Один раз створює можливості для багатьох разів. Для усіх.

Бо може хтось і не вважає себе Богом, але ж… хто знає, наскільки треба бути близьким до нього? Може зовсім трошки менше балів по шкалі крутості теж прокотить? Чому б не спробувати, якщо приз може бути настільки великим, як я?

— А якщо ніхто не дізнається?

— Як вони можуть не дізнатися? Та Гвоздь усіх живцем зжере, поки не дізнається, хто обчистив Цитадель! А варіантів у нас не так і багато. Додай до цього, що вони вже явно посмакували, що я у тебе. Тут один бовдур не здогадається!

— Не правда.

— Що саме? — фиркнула я.