7.2

Прокинулася я від того, що внизу хтось ходив. І вже деякий час, бо щось таке мені починало снитися. І під цим я маю на увазі не Богдана. Ходили багато, перегукувалися між собою і чимось човгали. Я швидко вилізла з ліжка і прокралася до сходів, щоб зрозуміти, що відбувається, але видно нічого не було. Тоді полізла у кишеню за жучком-розвідником з камерою. От вона й обережність звідкись з’явилася! Чого ж ти перед Богданом спиш тоді?

Та жучка я пустити не встигла. Почула, як кажуть «усе», а тоді розрізнила і голос Богдана, який прощався. І закриття дверей. А тоді стало тихо. Деякий час я ще прислухалася, намагаючися оцінити, чи він там залишився один, чи він взагалі всередині. Але Богдан сам гукнув:

— Мала, спускайся, тут лише я. Я чув, що ти прокинулася.

Тут мене навіть просити було не потрібно, вже за мить я злетіла сходами. Нервовість перемішалися разом з цікавістю, що ж це було. А було те, що перед вхідними дверима стояло безліч великих і маленьких пакетів.

— Це що?

— Здогадайся, — фиркнув Богдан, — я їм сказав тут лишити. По перше, щоб тебе не бачили, а по друге, — він підійшов до мене, — бо сама поносиш. І, — нахилився ближче і вже тихіше, — якщо ти хоча б щось залишиш тут чи не будеш носити, я зроблю так, що вартість цих речей випадково пропаде з твого рахунку, зрозуміла?

Пф, налякав, теж мені. Наче у мене там грошей мало чи не можу вкрасти собі ще. Але від тону мене аж пробрало, цього не відняти. А Богдан посміявся з цього, випрямився і поплескав мене по плечу:

— Насолоджуйся.

Я і насолоджувалася… справді поносила усе нагору. А що було робити? Скільки разів я ходила важко сказати. Туди назад, туди назад. Коли усе поносила, вільного місця на підлозі у кімнаті стало менше рази у два. Весь простір від стіни до ліжка був заставлений пакетами. 

Капець. Він реально все це замовив. І труси мереживні в одному з пакетів я бачила у гарненьких коробках з бантиками. Це просто істерика. Розкладати це все я навіть не була готова братися.

Коли я спустилася на кухню, Богдан якраз розливав щось по тарілках.

— Все забрала? — насмішкувато запитав він.

— Так.

— А чому ти досі у цих штанах?

— Іди до біса, — огризнулася я.

Замість цього хлопець підійшов до мене ледь не впритул і потягнув руки до мене. Я сіпнулася назад.

— Стояти! 

Він втримав мене за плече однією рукою, а іншою поліз у кишені.

— Богдан!

Та куди там! Моє обурення йому точно до лампочки. Він планомірно облазив усі кишені моїх джинсів, дістаючи звідти мої і його пристрої. На мої глянув і поклав назад, а свої — собі у кишеню. Потім вже двома руками заліз у кишені кофти, тоді запахнув її назад на мені й провів руками від плечей аж до щиколоток. Спочатку спереду, тоді позаду. 

Від цих доторків усюди у мене аж дихання прискорилося, але разом з тим я завмерла і навіть не намагалася ворухнутися, хоча за плече він вже не тримав. У щиколоток хлопець підвернув мої штанини, глянув, що під ними тільки мої інструменти й після цього відпустив мене.

— Тепер можеш йти.

— Скряга, — беззлобно буркнула я.

— Двадцяти однієї футболки з тебе вистачить.

Я прикусила кінчик язика. Не для того, щоб чогось не сказати, а щоб не розсміятися. А кутики вуст так і тягнулися у сторони.

Повечеряли ми цілком мирно, як вчора. Навіть трохи побалакали, попиваючи молоко, а я зловила себе на думці, що от про такі вечері можливо буду згадувати на волі. Щось у цьому було. Затишне, домашнє і тепле.