7.1. Шопінг

Коли помила посуд, я вже якраз заспокоїла себе і знову впевнено дивилася вперед. Я не здамся. І це головне.

— Ластівко, йди сюди, — почулося з холу.

Йди нафіг! Хоча, щоб дістати Богдана, мені треба бути поряд з ним. Логічно. І стосунки нам треба приблизно нормальні, бо так бути поряд легше і він не настільки насторожі. Окей, працюємо.

Богдан сидів на дивані з ноутбуком, на який я тут же жадібно подивилася. Сперти у нього ноут і залізти в мережу я б не відмовилася, а ще більше не відмовилася б зробити з нього контрольний центр і запрограмувати весь будинок. А хлопець поплескав долонею по дивану поряд з собою, запрошуючи сісти. Та що ти, я тільки за!

— Тримай.

Він поставив ноут мені на коліна, а у мене від здивування певно очі з орбіт повилазили. Ще раз. Повтори. Ти зараз серйозно дав мені ноут?

— Накидай у кошик усе, що тобі може знадобитися нааааа, — він зміряв мене поглядом, але свою оцінку не дав, — на час, поки у тебе не здадуть нерви.

І так чарівно усміхнувся, що одразу захотілося його вдарити! Що я і спробувала зробити, але він перехопив мою руку навіть раніше, ніж на півдорозі.

— Ау!

— Не прикидайся, — фиркнув він, — я тебе ледь погладив.

Але руку все ж одразу відпустив. Та він правий, вона взагалі не боліла, а от іншою я схопилася за шию, кривлячись, ще поки він говорив. Надто різко повернулася, чорт.

— Що у тебе тут? 

Богдан однією рукою за екран переставив ноут з моїх колін на стіл, а іншою абсолютно безцеремонно відсунув мою і помацав ззаду шию.

— Перенапружені.

Він пішов трохи нижче і натиснув пальцем десь на переході шиї у плече, від чого я знову скрикнула і сіпнулася. Але він одразу залізною хваткою втримав мене.

— Спокійно. Давно це?

— Зранку, — нехотя відповіла я.

— Ясно. Налазилася блін. Розвернися спиною.

Я не ворухнулася, тільки ще скривилася, коли він ще на щось натиснув пальцем.

— Давай-давай, нещастя ти моє. Чи тобі й так нормально?

Нормально це не було, це блін боляче! Так що, хоча я й не зовсім розуміла, що він хоче, але повернулася як сказав. А Богдан стягнув мені з плечей кофту і футболку теж потягнув вниз, звільняючи шию. Благо його речі на мене були великі та виріз це дозволяв. А тоді почав масажувати шию і біля плечей. І це було… божественно. 

Спочатку я ще кривилася і стогнала, рефлекторно сіпала плечима, бо це теж було боляче. Не таким різким болем, як коли я рухалася, а слабшим, тягучим. Але потім він сказав розслабитися і чомусь я змогла довіритися і зробити це. І не знаю, скільки це тривало: п’ять, десять чи двадцять хвилин — але я заплющила очі та просто насолоджувалася. Це було найприємніше за сьогодні, навіть краще, ніж мити голову під теплою водою. Я трохи стогнала, але вже від насолоди.

Коли він закінчив і підтягнув назад футболку і кофту на плечі, я відчула розчарування. А він чомусь не прибирав руки з моїх плечей, як підтягнув кофту назад, вони так і лежали на плечах. І це теж було приємно відчувати, хоча чому, не знаю.

— Богдан? — через деякий час невпевнено запитала я.

Хлопець трохи стиснув мої плечі, а тоді знову поправив кофту, яку вже точно не потрібно було поправляти, і врешті забрав руки.

— Ну як?

Я покрутила головою. Спочатку дуже обережно, а потім зробила повний оберт.

— Чарівно, — видихнула щасливо, — дякую.

— Добренько, тоді повертайся. Ти мені, звісно, подобаєшся у моєму одязі, але краще тобі купити свій.

Я сіла рівно і він знову поставив ноут мені на коліна з відкритим сайтом великого єкомерсу. І хоча настрій у мене піднявся і я дійсно була вдячна йому за те, що зробив, але це ніяк не впливало на зловтіху, яка у мені прокинулася. Взяти все потрібне на час, поки у мене не здадуть нерви, кажеш? Зараз я тобі покажу, що мені потрібне!

Обирала я довго і ґрунтовно. Заходила абсолютно у кожен розділ, переглядала сотні товарів і обирала «найякісніший». А Богдан сидів поряд і час від часу коментував, йому явно було нуднувато. Та я на його провокації не велася, відмахувалася тільки й обирала собі далі. Це і було однією з моїх цілей, щоб він вже замахався слідкувати за мною і залишив мене одну з ноутом хоча б на кілька хвилин. Але ні, на жаль, поки він все так же сидів поряд.

Ще я постійно удавала, що мені стало незручно і змінювала позицію. То так повернуся, то так, але Богдан тільки весело хмикав і тягнувся за мною, щоб бачити ноут. І слідкувати, і коментувати. Але десь за годину, а може і більше, коли я в черговий раз хотіла повернутися від нього, хлопець обома руками за плечі розвернув мене назад і неголосно на вухо сказав:

— Мала, ти зараз дограєшся. Сиди спокійно.

Звернення різонуло по вухах, але наскільки я вже встигла дізнатися Богдана, сказати щось і стане лише гірше. І він же спеціально це робив, спеціально називав саме так. А тому я вирішила (спробувала) пропустити це мимо вух і взялася ще детальніше обирати, що мені потрібно. 

Одну руку, у мене з плечей, він так і не прибрав.

— Боже, мала, двадцять футболок. Може тобі вже вистачить? — фиркнув він ще десь за пів годинки.

— Думаєш? Ну не знаааааааюю. Так, мабуть, ти правий. Футболок вистачить, треба дивитися майки.

— Мала, ти знущаєшся?

— Ні, укріплюю нерви.

Богдан знову весело фиркнув:

— Помилуй.

— Відпустиш — помилую.

— Тільки у твоїх мріях.

— Тоді не заважай.

Він більше це не коментував, тільки процес мого вибору.

— А з цією майкою що не так? Та чим цей зелений не такий? Вони ж взагалі не відрізняються, камон. Який теплий і холодний? Ти майку з підігрівом шукаєш чи що? Метелик не там? Та я тобі ще одну куплю нашиєш його куди треба. Що з вирізом? Ти вже брала з таким вирізом, що з ним зараз не так стало? В сенсі не можна дві з однаковим вирізом? А ти думаєш тут буде п’ять з різними вирізами? Що, майок теж треба двадцять?!