6. Кристал

Прокинулася я, по відчуттях, ще пізніше, ніж учора. Голова не те щоб боліла, але ясною її було точно не назвати. А що справді боліло, то це шия. Ауч. Давно такого не було…

Якось пішла вмитися, а коли підняла очі, у дзеркало побачила позаду сушку для речей, на якій світився вогник. Ідея помитися ставала дійсно заманливою, а от одягти потім свою футболку і худі — не дуже. Хай у нього у будинку і чисто, але я в цьому лазила два дні по підвалах і коморах.

Так що коли у сушці я знайшла сухі чисті речі, довго не думала. Швидко попрала у раковині труси зі шкарпетками, максимально їх викрутила, витягла все з сушки й закинула їх туди. І не турбує, що сушка пуста. Хай сушиться. Не я ж за це плачу.

Тепла вода, навіть трохи гаряча. Ммм, кайф. Навіть голову помила, як же це приємно. Мене це остаточно розбудило і навіть трохи підняло настрій, але він точно був десь у мінусі. Хоча як він міг бути не у мінусі, якщо я не на свободі?

Поки я була в душі, сушка на експрес режимі дійсно підсушила, так що одяглася я у відносно чисте. Наверх взяла якусь з футболок і кофту Богдана. Вони мені були великі, очевидно. Футболку я заправила у штани, а у кофті навіть блискавку не стала застібувати, бо аж надто б бовталася. Запахнула обидві половинки як кімоно. Хіба пояса не було, без нього не так зручно.

Судячи зі звуків, Богдан був у спортзалі. Та і проходячи повз я його бачила краєм ока, стояв там на руках. Але мені було якось все одно. Мені терміново потрібна ця гидота під назвою кава, так що я пішла на кухню, зробила каву і чай, щоб чимось нормальним це запити, підтягнула ноги на стілець і сиділа грілася від чашок.

Я випила приблизно половину, поперемінно кривлячися і радіючи, що мені справді стає легше, коли на кухні намалювався Богдан. Я чула, як він йде, але бачити його не хотілося, а тому і не оберталася.

— Добрий ранок, — почулося з-за спини.

Я пробурчала у відповідь щось нерозбірливе, а він пройшов повз до кулера з водою, дістав стакан і налив собі. А тоді обернувся і мій погляд мигом прилип до нього. І не тому, що цей загалом дуже симпатичний і підтягнутий хлопець був в шортах і легкій футболці, тому можна було полюбуватися гарним тілом. Просто у нього на шиї зараз висіли два ланцюжки. Два кристали. Його і мій.

Богдан, помітивши це, засунув обидва назад під футболку. Видно, ото як стояв на руках, так з-під футболки й вискочили, а він не помітив і не поправив раніше. Або не захотів і зараз це був такий картинний жест для мене.

Я підняла напружений погляд на нього, а цей стоїть спокійно і каже:

— Що ти так дивуєшся, наче сама не бачила ще на станції, як я його одягнув?

Він, блін, знущається! Звісно, я бачила.

Усі так робили. Або кудись в кишеню собі засовували, або ще куди. А що лишається? Але це ж тимчасова міра! Вдома вони завжди кудись ховали, під свої найнадійніші замки, за усі можливі печаті. Щоб я не добралася. Бо ж у сейфі надійніше, ніж у кишені! Але я завжди добиралася, бо злам замків, техніки й усіх систем — це моя спеціалізація.

Але зараз… по спині побіг холодок і я різко пересохлим горлом запитала:

— Це не муляж?

Богдан хмикнув і похитав головою.

— І він завжди був у тебе?

— І буде.

Я заплющила очі, щоб трохи подихати. Всередині змішалося стільки відчуттів, що було неможливо розібрати, чого ж більше. Злості на нього, бо він реально приколювався з мене весь цей час. Знав, що я шукаю. І знав, що там я його не знайду. 

Полегшення, бо, виявляється, світ не зійшов з розуму. Ось воно пояснення цьому дисонансу, що він фактично мені дозволив робити що захочу і лазити де захочу. І того, що я оглянула весь будинок і вже почала сумніватися у своїх талантах, бо нічого не знайшла. 

Відчаю, бо я вже почала розуміти — я тут надовго. Дістати Бога це не те, що дістати сейф… 

— Ластівко, я у твоїх силах не сумніваюся, а тому грати проти тебе на твоїй території й не збирався, — він зробив паузу, — але зараз ми на моїй території. І тут ти мене не переграєш.

Я рефлекторно кивнула. Це точно. Важко назвати спеціалізацію Богдана якимось одним словом, але у боротьбі, спритності й силі він завжди усіх перемагав. А його нікому й ніколи ще не вдалося дістати. 

З цього, мабуть, і пішло, що він став стратегом і головним мозком багатьох операцій. Куди він підтягував усіх тих, хто йому потрібен, але самі операції все одно лишалися його. Та і проникати будь-куди, де потрібно обійти людей, кажуть, найкраще вмів саме він.

— Тоді домовляємося?

Це було як сигнал розтяжки під час зламу сейфа, я миттю прокинулася і різко кинула:

— Іди лісом!

— Ти не зможеш втекти.

— Я ні з ким не працюю. І це не зміниться, — твердо сказала я.

Богдан деякий час дивився на мене, але я не відвела погляд.

— Подивимося, — відповів він.

Допив воду, поставив стакан у мийку і вийшов. А мені різко стало холодно, я сильніше закуталася у його кофту і безперервними маленькими ковтками допила і каву, і чай. А тоді поставила чайник ще раз. І оскільки вже встала, то залізла у холодильник і приготувала собі яєшню. 

Поки готувала і їла, звісно, думала про це все. І виходило не те щоб обнадійливо, але і здаватися я не збиралася. З хорошого, я тепер точно знаю, де кристал. З поганого, він у Бога. Але і він людина, а значить дістати його можна. Ні у кого ще не вийшло? Правда. Але хіба хтось з ним жив? 

Тобто насправді я не знаю. Я про таке не чула. Що робили що йому потрібно так, але щоб прямо казали, що вони у нього вдома були… про якісь тимчасові квартири чула, а про таке ні. Цікаво, до речі, що ж це зі мною пішло не так.

Коротше. Виглядає так, що дістати його вкрай важко. Але і шанси є. Принаймні я хочу на це сподіватися. А якщо і не в прямому сенсі, то в переносному дістати його у мене точно шанси є. І навіть одразу кілька ідей, що можна було б зробити. 

А ще він же не може весь час сидіти зі мною вдома? Ну є ж у нього якісь справи крім мене чи як? А піти з дому з моїм кристалом на шиї не вийде. І тоді можливо у мене теж будуть шанс щось зробити. Ітак. Все не радісно. Але поки я не здалася. І це під моїм контролем. Поки я сама не погоджуся, він ніяк не може примусити мене. Тому запасайся витримкою, не втрачай надії та пробуй.