5.1. Сховок у стіні

Зустрілися ми доволі скоро. Але вже в інших ролях.

Починалося все добре. Я дійшла до підвалу, а це виявився справжній склад скарбів. Тут було усе, від кількох різних машин, до найостанніших моделей страховок і спускних тросів. Я любила свою страховку, хоча вона і була вже трохи у віці, але зручна, чітко під мене. Але ці… інколи, коли я думала, що треба, мабуть, замінити страховку на нову, я дивилася на саме на такі моделі. 

Так, у діамантиків справді є єкомерс з нашими товарами, хоча у профі серед нас не буває звичайного товару. Завжди або на замовлення, або зі своїми модифікаціями. А ще віддають переробити одразу кільком майстрам, щоб ніхто по факту не знав, що у тебе є.

Помилувалася я трохи цим складом скарбів, але зацікавило інше. Труба в центрі, яка йшла аж кудись нагору. Такий собі швидкий метод спуску згори, взяв і з’їхав, ніби у фільмах.

Я прикинула, де вона знаходиться, і подумала, що вона може проходити за сходами. Так, це не впадало в очі, але знаючи, що шукати, та ще з професійною пам'яттю крадійки на такі речі, я приблизно собі намалювала трубу на плані будинку. За сходами на першому поверсі, на другому певно між кімнатою Богдана і гостьовою. А оскільки отвір під цю трубу квадратний і невеликий, а стіни у тих кімнатах рівні й довгі, то між ними ще лишається простір. А сама вона веде певно на чердак.

Прикинувши це все, я недовго думала і полізла нагору. То звісно не для цього було зроблено, а щоб спускатися, але ж і я лазити вмію. Не тільки в переносному сенсі, а і де доведеться. Професія зобов’язує. А тут взагалі було не дуже важко, всього-то впиратися руками та ногами у стіни та й отак крокувати та підійматися. 

Коли мені здавалося, що я вже на висоті другого поверху, одну руку я собі звільнила, щоб дістати сканер. І він показав, що я права, за стіною був відсік. І відкривався він зсередини, де я і знаходилася. Але тут точно було з чим повозитися… і мені потрібні принаймні обидві руки, треба лізти сюди на страховці. Добре, що внизу вони є.

Був ще момент, що моїх кишенькових відмичок для такої штуковини явно замало… потрібно було щось значно серйозніше. Як то зробити я вже прикидала собі у голові, але полізла далі нагору. Богдан казав, що мені там сподобається? То може буде таке щастя, що мені там будуть потрібні пристрої чи те, з чого можна зробити їх?

— Капець, Ластівко, пишаюся тобою, — почувся голос, ще як я не встигла і наполовину вилізти нагору, — друга ніч всього.

— Богдан, — хмуро чортихнулася я.

Не лишалося нічого, крім як вилізти повністю. Тоді я встала, озирнулася і ледь не присвиснула. Мені тут точно подобається! Дійсно нормальних пристроїв для зломів тут не було, звісно. І з чого їх зробити теж не густо. Але іншої техніки — чого тільки душа забажає! Розвідники, сканери, дрони різних типів. Це тільки те, що я впізнала.

— Ти хоч мені ще нічого не зламала?

Він сидів, закинувши ноги на стіл, і перед моєю появою явно втикав у планшет. Але у тіні у самому кутку, так що без голосу я б і увагу звернула не одразу.

— Поки ні, — чесно відповіла я.

— Хотілося б і надалі так.

— Хотілося б у себе вдома спати.

— Грабанемо Цитадель — спи де хочеш.

— Цього не буде.

— Як знати, як знати, — він відклав планшет, — сховок у стіні мені теж потрібен цілим і справним, домовилися?

Я подумки фиркнула. Ще чого! А не домовимося ми, щоб я тобі все життя зламувала що тобі потрібно по першому поклику, ні? Бач, що захотів! Фиркнула-то подумки, але він мене і так прекрасно зрозумів.

— Відкривай його на здоров’я, але не ламай. А так я тобі навіть страховку внизу підберу.

У мене враження, що світ двоїться. Та з ким з нас що не так?!

— Я його відкрию за чотири години, — серйозно попередила я.

Підручними матеріалами. На жаль, для чогось швидше треба щось краще, ніж можна зібрати з моїх примітивних відмичок.

— Ластівко, мені інколи здається, що ти буквально напрошуєшся, щоб я тебе десь замкнув.

Я і сама не розуміла, навіщо я це сказала. Навіщо я багато чого говорила з того, що я йому казала. Чому реакції настільки емоційні. Навіщо попереджати, це ж у твоїх інтересах, щоб ти це тихенько собі зробила і все. Ти що дурна взагалі й на волю не хочеш? Відповідей у мене не було. 

Точніше, вона була, навіть глибоко за тим копати не потрібно було. Просто я не хотіла копати, бо не хотіла визнавати це. Що поводжуся настільки по дурному, бо мене бісить, що він не сприймає мене серйозно. Що я не бачу, щоб він взагалі переживав, що я можу щось тут хакнути та втекти. Та я забралася до нього у підвал і чердак, маючи відмичку і пару жучків, а він досі не сприймає мене серйозно! Але цього, я звісно, собі не говорила.

— Гаразд, я дійсно спати, — він встав і взяв планшет, — а ти пам’ятай, що навіть якщо втечеш, дістати тебе мені не проблема. Так що сховок мені потрібен цілим. Ми зрозуміли одне одного?

Я мугикнула щось невизначене, але він на це кивнув і вже зробив кілька кроків.

— Бог!

— Що?

— Ти що тут робив взагалі?

— Та ти теж страх зовсім втратила, — він весело хмикнув, — а я то думав, чого лазиш без розвідки.

Це вкололо, як щиголь по носу. Бо правий. На усі двісті відсотків. Ніде я б не дозволила собі отак дертися у кімнату, яку не перевірила перед тим… Але нащо перевіряти, якщо він спокійно мені вже півтора дня каже, щоб я лазила де хочу та ще і вдень?! Обережність тут сама собою атрофується.

— Гаразд, не хмурся. Тебе чекав.

— Навіщо?

— Час засікав, — він показово глянув на руку, хоча годинника там не було, — і це ти ще прикидалася хорошою дівчинкою і навіть вечерю зі мною готувала. І що там у тебе по кишенях валяється, сканер і три викрутки?

— Півтори, — огризнулася я.

— Можеш тут собі ще половину знайти, дарую.

Прибити його хотілося як ніколи! Хоча ні, як постійно. Це ж Богдан!

— Дякую, — процідила я, — що, грошей на датчик не вистачило?