3.2

Дочекалася, поки Богдан спустився у зал, і прокралася на другий поверх. Всередині все розслабилося і голова була кристально чистою. Тільки фокус на роботі. Я дію. Ще трохи й буде зрозуміло, що мені знадобиться для втечі.

Його кімната не сильно відрізнялася від усіх інших на поверсі. Широке двоспальне ліжко, кілька тумб, шафа, килим на підлозі, світильники. Що тут було додаткове, це підвісне крісло біля вікна. І, складно сказати чому, але я одразу була впевнена, що хід на чердак тут існував. Окей, залишилося тільки це все оглянути і його знайти. Мій кристал може бути тут або там.

Він навіть не оглядав мене! Лиш у метро на одній зі станцій пересадки забрав телефон, витягнув сімку з акумулятором, глянув всередину і викинув все у смітник.

У мене у кишенях валялися мультитули, що вже казати про заховані у волоссі, підкладках одягу, взутті та навіть білизні різні відмички та інші інструменти. Тут я витягнула кілька своїх секретиків, якими вночі не користувалася. Раз і жучки-сканери побігли по кімнаті, а я з іншим сканером і універсальною викруткою взялася за детальний огляд.

Час летів взагалі не помітно. Таке буває, я повністю занурююся в роботу. Тому і сигналку лишаю. Навіть не стільки, щоб знати, що хтось йде, скільки інколи «розбудити» мене.

Я зрозуміла, що сейфу тут точно немає. Де знаходиться хід на чердак також знайшла, лишилося зрозуміти, як він відкривається. Я якраз йшла зі сканером вздовж стіни, відстежуючи провід, коли раптом праворуч і ліворуч від мене в стіну вперлися дві руки, а спиною відчула тепло від тіла поряд. Я ойкнула і підстрибнула від несподіванки, а позаду на вухо мені насмішкувато сказали:

— Ластівко, ти зовсім мене не поважаєш?

Я проковтнула клубок у горлі та повільно повернулася. Тепер я стояла, навіть опиралася спиною на стіну, а він навис наді мною, спираючися руками по сторонах.

— Розтяжка — це дитсадок. Могла б придумати щось цікавіше, — продовжив він з такою ж насмішкою.

Я надто звикла на неї покладатися. Для фіалок це працювало безвідмовно, з діамантиками у мене поки теж не було проблем. Але це ж Бог… І двері я залишила відчиненими, щоб самій через них вислизнути беззвучно.

— Наступного разу виправлюся, — хмуро прошепотіла я.

— Та не турбуйся, — він білозубо усміхнувся, — я не проти знати, що симпатична дівчина сама прийшла до мене в спальню.

Я відкрила було рот, але так і не змогла нічого сказати. Такого у мене теж ніколи раніше не було. І я знала, що нічого крім слів тут не може бути, я в безпеці. І в думках був явно не страх. Думок взагалі не було, тільки якесь хвилювання. Він стояв дуже близько, я відчувала його дихання і тепло тіла, відчувала його погляд на собі, як шкіра під ним починала палати.

— Ластівко, ти так мило червонієш, як незайманка, — прошепотів хлопець зі зворушенням.

Дивитися в його очі стало нестерпно, я відвела погляд і знову проковтнула клубок у горлі.

— Та нуууу, — у його голосі було здивування впереміш з захопленням, наче він у сейфі знайшов такі скарби, які й не сподівався. — Мала, ти серйозно?

Нічого дивного, при моїй-то професії. Ще у школі я була відлюдькуватою, надто кмітлива для своїх однолітків і вища за їхні підліткові інтереси. А як послала школу і занурилася у кримінальний світ, стала одна проти всіх. Сюди взагалі спробуй такою малоліткою залізь, а я ж діамант з шістнадцяти! Так що не до того було. Та і від мене усім потрібно не це.

— Не називай мене так, — буркнула я.

Краєм ока я помітила рух і погляд одразу метнувся до Богдана. А той підніс руку до мого обличчя і м’яко заправив пасмо волосся за вухо. Дихання аж перехопило, а в моїх розширених зіницях, впевнена, можна було тонути.

— Не бійся, дитя, я тебе не ображу, — насмішкувато прошепотів він, виводячи мене зі ступору.

— Йди до біса!

— О, новий напрямок? Ростеш.

— Богдан!

— Я уважно тебе слухаю.

Що уважно — сто відсотків. На кухні він мене бісив, бо дивився в планшет і зі мною розмовляв ніби між іншим, зараз же своїми карими очима він дивився тільки на мене, навіть нахилився трохи ближче. Та краще б вже дивився у планшет! Я рвучко вдихнула, вся злість кудись різко пропала.

— Відпусти, — попросила тихо, вийшло навіть трохи жалібно.

— Грабанемо Цитадель — так одразу.

— Я не про це.

Якийсь час він мовчки дивився на мене, а тоді різко відсторонився і розвернувся.

— А хто тримає? Ти сама прийшла.

Я відчутно розслабилася. Як тільки він відійшов, навіть дихати стало легше, хоча щось всередині все одно муляло. Навіть очі заплющила, зробила кілька вдихів, заспокоюючи серце.

— Я з тренування переодягатися буду, збираєшся дивитися?

Це подіяло як магічний пендель, вже за мить у нього в кімнаті мене не було.

— Заходь ще, — полетіло у спину насмішкувате, — завжди чекаю.

— Іди ти!

— Куди на цей раз?

Злість кудись пропала? Нічого подібного, от вона уся!

— Зараза, — тихо процідила я, намагаючися заспокоїтися.

Богдан, блін! Два рази за один ранок! Та що б мене хтось ще так бісив! Я ж найбільш спокійна людина на всій планеті, клянуся! 

Принаймні, коли я в «гостях». Нізащо ніхто не бачив у мене жодної емоції. Цей залізний спокій тиснув на них психологічно, вони починали робити помилки, які мені допомагали швидше втекти. І тільки з Богданом контроль емоцій чомусь дав збій і ніяк не хотів працювати. Богдан зате використовував це проти мене на повну. Зараза! От, значить, що відчувають усі вони, коли я настільки спокійна і впевнена у собі…