3.1. Як же він бісить!

Прокинулася я сама, так що навіть не одразу зрозуміла, де я. Незнайома стеля, якесь надто широке ліжко… А тоді згадала і різко сіла. Бог, чорт би тебе побрав! От я де.

За вікном вже було світло, я б сказала, година десята, не раніше. І це знову ламало усі можливі шаблони. Я, блін, у «гостях» майже виспалася. У першу ж ніч! Враховуючи, що я сама півночі лазила по будинку. Та це ж ніяк в голові не вкладається взагалі! Вісім годин сну то у мене є обов’язкових, але я ж більшість цього часу своїми справами потай займалася. 

Не висипалася ніколи, а мене завжди будили зранку. Таймер вони собі ставили, коли спати мене відправляли, чи що? Навіщо теж зрозуміло. Перше мозок промивати, що давай роби що я хочу. Друге, що коли ти не висипаєшся то думати починаєш трохи загальмовано, а якщо це повторюється, то ще сильніше. А тому мені типу важче тоді втекти. 

І такі з єхидними посмішками, що а чого це ти не висипалася, стільки часу було. Наче ми всі дурні й не розуміємо, чим я насправді займалася. Хоча камери я не дарма шукала, я вже давно навчилася робити так, щоб на камерах і наче не було нічого підозрілого. Поки я ці камери не зламаю і не зациклю відео як мені треба, звісно.

В будинку було тихо. Я повільно, намагаючися не шуміти, вийшла з кімнати та позаглядала у сусідні. Нічого не змінилося. У кімнату Богдана заглядати поки не ризикнула, спершу треба було оцінити ситуацію у всьому будинку.

Сам він знайшовся на кухні. Сидів спокійно з планшетом у руках і пив каву. На це я звернула увагу у першу чергу і саме у такому порядку. Планшет (модель, усі його операційні можливості, порти, потенційні способи блокування), кава, а потім Богдан. Той, піймавши мій погляд, усміхнувся і кивнув на стілець навпроти.

— Будемо домовлятися?

— Іди лісом, — огризнулася, сідаючи навпроти.

Богдан відпив трохи кави, не зводячи з мене погляду, а тоді знову усміхнувся кутиками вуст.

— І що це ти така похмура зранку?

— Не смішно, — буркнула я.

Хлопець легко знизав плечима, а я встала. По перше, щоб відвернутися від нього, бо це просто нестерпно дивитися на його усмішку. А по друге, щоб зробити собі чай. Цей же нелюд і далі усміхався, щось поклацав у планшеті. А потім, коли дочекався як я сяду і зроблю ковток, запитав ну зовсім неймовірне:

— І як, усе облазила вночі?

Я аж заглитнулася, але швидко удала, що закашлялася.

— Поплескати по спинці? — співчутливо запитав він.

Я поставила чашку на стіл і сердито глянула на Богдана:

— Ти знущаєшся?!

— Та трохи є.

Він знову легко знизав плечима й усміхнувся чарівною усмішкою. Зараза!

— А що, у тебе у кодексі написано, що треба заперечувати факти й нізащо не говорити про те, що обидва і так знають? — я мовчала, а він трохи згодом продовжив. — То що? Підвал вже знайшла?

Слів я не знайшла, от що!

— Немає у тебе ніякого підвалу, — через деякий час буркнула я.

— Нема то нема, — легко погодився Богдан, — як скажеш.

— А що є? — тут же зорієнтувалася я.

— А що є, то сама знайдеш.

— А на чердаку що?

— О, там тобі сподобається.

Він спокійненько собі сидів весь цей час, вже навіть не дивився на мене. Щось гортав у планшеті, наче у нас звичайні побутові розмови, які не мають значення. Гррр, та що з ним не так?

— Що, більше нічого не цікавить?

Хлопець все ж глянув на мене, але якось між іншим, ніби я була чимось неважливим, а він хотів з цим швидше розібратися і не відриватися від своїх серйозних справ.

— Ти що, взагалі безстрашний?

— Страх для слабаків.

Все, аут, я реально не знаю, що тобі сказати. Я просто не розумію. Ця логіка мені недоступна. Я навіть не знаю, що я відчуваю більше. Чи ти мене бісиш своєю самовпевненістю, чи тим, що мене ставиш у ніщо. Чи я вже чогось не розумію. Я наче у паралельній реальності! Від цього дисонансу, злості та безсилля проти цього у мене зараз лопнуть нерви!

— Ластівко, — він навіть планшет відклав, — усіх тих невдах, які ловили тебе раніше, можеш забути. Я не вони. І чим раніше це зрозумієш, тим легше нам буде домовитися.

— Я не домовляюся!

— Тоді тікай. Тільки зроби ласку, лазь тут вдень. А то ще скажуть, що я тобі спати не даю. Це ж не правда.

— Блін, ти взагалі непробивний? Та я найкраща!

— Не лайся, ти ж дівчинка.

Богдан скривився, а я ледь не кинулася на нього. Врізати та стерти цей спокійний вираз обличчя хотілося понад усе на світі! І не лаюся я зазвичай, але він мене настільки виводить, що це неможливо. Ще і кривиться, ти глянь!

— Я і не сумніваюся, що тобі немає рівних. І тому ти тут. Але звідси не втечеш.

Він встав, поставив чашку у мийку, взяв планшет і пішов до дверей. Я мовчки спостерігала за цим. Слова не знаходилися, одні емоції. Сидіти спокійно і не зробити зараз якоїсь дурниці ледь виходило. 

Богдан зупинився і поклав руку мені на плече. Я рефлекторно сіпнулася, але його рука одразу стала наче залізною і втримала мене на місці. Підняла на нього очі й, впевнена, там можна було побачити усю мою злість.

— Охолонь трохи. Я у залі, якщо захочеш побити грушу — приходь.

Як я його не послала, сама не уявляю! Всередині все аж тремтіло від напруги, але я стрималася і тільки коли він вийшов зусиллям розтиснула міцно стиснуті кулаки під столом.

— Богдан, блін! — процідила крізь зуби.

Так, спокійно. Вдих, видих. Енергію направляємо у потрібну сторону. Щоб ноги моєї тут до ночі не було! У тебе карт-бланш робити що захочеш і лазити де захочеш. Прекрасно. Ну всі чердаки й підвали, уявні або ні. Що він сказав? У залі? Чудово. Йдемо на розвідку у твою кімнату!