2.2

Це у мене не вкладалося у голові. Ніяк. Що відбувається й у чому підступ? Звідки чекати несподіванки? Усі й завжди шукали будь-які способи заперти мене, дивилися через камери й обмежували доступ до будь-чого! Деякі навіть лід боялися мені дати, бо я Гвоздю якось написала, що втекла з будинку за допомогою льоду. Я взагалі багато чого там могла бовкнути, але щоб хтось серйозно сприйняв, то тільки про лід точно знаю. І може моркву, не пам’ятаю, щоб мене десь морквою годували. Хоча хто його знає, збіг… 

Коротше. Богдан що зовсім з глузду з’їхав? І він серйозно думає, що його система охорони настільки прокачана, що можна отак мене лишити з доступом до ВСЬОГО і ВСЮДИ і я не зможу втекти? Та це смішно. Я з підвалу з голими стінами тікала. Дай мені тільки дізнатися, куди ти засунеш мій кристал, і мене сьогодні ж тут не буде!

Намагалася зрозуміти, що це тільки що було, я хвилин десять. Тоді вирішила припинити думати, де ж підступ, і почати діяти. Гірше-то все одно не буде, я вже у нього в фактично рабах. Або теоретично, бо змусити мене щось робити він все одно не може. Як ніхто не зміг раніше.

Кристали — вкрай рідка штука. Настільки, що їх називають діамантами і тих, хто їх дістав — також. Це ключ до нашого невеликого кримінального світу, при чому до його еліти. Точніше, діамантики це і є еліта. 

Будь-який кримінальчик, якщо він хоча б трошечки шарить, знає про цю особливу «касту» і мріє туди потрапити. Бо щось по справжньому велике можуть робить тільки звідси. Не тому, що є якісь заборони. Просто у фіалок немає таких можливостей. Доступ до технологій, найточніша інформація, деякі ну дуже секретні штуки на ну дуже чорних ринках, величезні гроші, які допомагають оте все купувати. Та найважливіше, мабуть, це саме інформація і люди. Яку ти ніяк не дістанеш без кристалу і які не будуть з тобою працювати чи продавати щось, будь то навіть та сама інформація, якщо ти не з діамантів.

Складно сказати, чи ми були знайомими, друзями чи ворогами. Чи тут взагалі щось таке існувало. Діамантів вкрай мало, ти кожного можеш знати принаймні з Форуму. Якщо він там спілкується, звісно. Але більшість з наших не проти поговорити. Бо з ким ще, як не зі своїми? Хоча «свої» це дійсно відносно, мене отак ловили кожен місяць, які тут «свої»?

Тут можуть як допомогти нізащо, так і обшукати або підставити. Інколи здається, що це відбувається абсолютно рандомно, але насправді є чіткі закони і майже така ж чітка етика. Від ворюжки до ворюжки відрізняється, звісно, але якийсь кістяк етики таки є. А от закони — спільні й абсолютно нерушимі.

Один з них, це якраз про кристали. Хоча більшість про кристали, якщо чесно. Є навіть закони, на якому ланцюжку ти маєш його носити, який замочок, якої довжини й що саме на шиї. Але це не найголовніше.

Він може бути лише один за все життя, якщо у тебе вкрадуть, віддаси чи загубиш — бувайте діамантики. Назад тобі шляху немає. 

Діставали їх загалом цими ж способами. Або крали і відбирали у когось з діамантів, або хтось (вже у «віці», хто відчуває, що його кінець близько) віддавав. Через конкурс, тому хто його вразив, «губив» десь у сейфах, які пізніше хтось обкрадав — на його смак. Це траплялося вкрай рідко, але бувало. Хоча частіше кристали віджимали. Так зробила і я свого часу — вкрала.

Інший варіант, якщо у тебе забрав кристал хтось з діамантиків. Як от Богдан. Чи взагалі усі охочі у мене, якщо чесно. Таки складно бути дівчиною серед усіх хлопців. Так от, тут варіанти два. Або я психану і піду, але тоді я стану звичайною фіалкою і шляху назад немає. І лишається лише «рабство». Відносне, а проте.

Від кристалу ти не можеш відійти далеко. Радіус метрів двадцять, не більше. Якщо ти далі, спочатку кристал починає видавати голосний звук та світитися, щоб ти про це дізнався. Раптом це якось помилково сталося чи що. Не знаю коротше, як працюють ці штуки це взагалі цікаве питання. І якщо за хвилину ти не опинишся ближче, зв’язок рветься. А тоді, як я казала, шляху назад до діамантів немає. Тому рабство, звичайно, відносне. Але якщо у тебе мій кристал, якщо я хочу лишатися у грі, я піду за тобою куди завгодно.

Під шантажем, звісно, можна було б змусити мене і робити що завгодно. Тримай мене, відійди з кристалом і я реально погоджуся на усе. На щастя, такі штуки регулювали інші закони. Особливо на моє щастя, бо тільки завдяки цим законам я щомісяця кілька днів чи навіть тижнів жила все ж відносно терпимо і таки не здавалася. 

Не можна шантажувати розривом зв’язку. Не можна застосовувати силу, примушувати через побої. Обов’язково потрібно годувати три рази на день, при чому там ледь не про розрахунок калоражу йдеться. Спати по вісім годин на день, води давати достатньо та інше. Коротше базові умови для життя.

Хай ти й забрав кристал, хай я й змушена тобі у чомусь коритися, але діаманти своїх захищають і ніякої форми насилля чи нелюдського ставлення тут не може бути. Життя діамантів взагалі понад усе, у деяких випадках і здоров’я. Хоча зламати руки одне одному у бійці можна… все трохи заплутано, загалом, якщо ти не звідси. Етика криміналу все ж таки.

Тобто, чим мене могли шантажувати, це обмеженням свободи. Що я не можу відійти від кристалу далеко, а кристал у них десь в будинку у сейфах, то будеш сидіти тут, поки не зробиш потрібне нам. При чому сидіти десь запертою. І у пустих кімнатах доволі нудно, я вам скажу. Ну або добре, йди на всі чотири сторони, але без кристалу. Якщо я хочу вийти з гри, то мене зобов’язані випустити. Тобто, часто проблема у мене була не втекти, а дізнатися, де ж мій кристал. І його звідти дістати. 

Ховали їх усіма можливими варіантами. Ховали і захищали. Таких технологій, які деякі купували, щоб на сейф з моїм кристалом навісити, я не у всіх сховищах з цінними речима бачила. Красти щось бувало і того легше, ніж у ворюг забрати мій кристал. Але я ж найкраща. Рано чи пізно, а навіть підручними матеріалами я завжди крала його назад і тікала. Рекорд поки був два тижні, в середньому за два-чотири дні.