2.1. Небажані пропозиції

Якось так мовчки, спілкуючись одними перегляданнями, ми дісталися будинку. Мені говорити з ним не хотілося. Про що, про погоду? Про що ще можна поговорити у метро при фіалках? Дорогою з метро це вже було якось звично, говорити все ще не хотілося, та і не мені починати. Чому мовчав він — не знаю.

Зазвичай робили не так, мені при першій же можливості починали розповідати, що мені буде, якщо я не зроблю, що вони хочуть. Або що це ти вважаєш себе такою крутою, але це не так, зі мною все буде по іншому, нікуди ти не дінешся. Знаєш які у нас технології, як ми підготувалися, т.д. Бог же, здавалося, взагалі ледь звертав на мене увагу. Впевнений, що я нікуди не подінуся. І правий у цьому. Поки.

Коли ми просто зайшли у будинок, я здивовано підняла брови. Взагалі рівень його охорони й обережності дивував. Ніяких пов’язок на очі, плутання невідомо де. Просто вийшли та просто прийшли до будинку і тепер я знаю, де він живе. Ніколи не цікавилася, чесно кажучи, але думаю дізнатися це не так легко. Хоча точно можливо. Але отак взяти й привести…

Ніяких обмежень на вхід, системи охорони, принаймні я з першого погляду не помітила. Хоча це Бог, хто його знає, що у нього тут насправді може бути. Не знаю, може він це також спеціально зробив. Психологічний тиск, дивися на це все, я взагалі тебе не боюся, у тебе немає шансів чи щось таке. Бо приблизно так я і прочитала його дії. Але фіг тобі! Кожен з попередніх так думав і говорив, і з чим вони лишилися?

Бог легко скинув кеди та пішов далі, я ж затрималася. Присіла, розшнуровуючи кросівки, які ніколи в житті не розшнуровувала. Певно через це виходило дуже повільно, а може тому, що насправді я оглядалася й оцінювала, з чим треба буде працювати. Виходило цікаво, охоронка тут таки є. Але для такої профі як я це навіть не смішно. Треба тільки трохи придумати з інструментами, але взагалі не виглядає проблемою.

Вистава моя тут нікому не була потрібна. Камер я не помітила, навіть другорядних ознак, а мені у цьому можна майже стовідсотково довіряти. Бог же, коли я через ну дуже довгий проміжок часу як для розв’язування шнурків зайшла на кухню, спокійно кивнув на стілець за столом і знову відвернувся, дістаючи чай. Клацнув чайник, пів хвилини й хлопець поставив переді мною чашку, а сам сів навпроти. Він виглядав настільки розслабленим, наче взагалі нічого незвичного не відбувається. Наче все не те щоб під повним контролем, а взагалі нормально. 

Мій палець ледь не дриґнувся, щоб нервово постукати по столу. Я швидко посунула чашку ближче й обхопила її руками, щоб зайняти їх і не видавати себе. Тепло трохи заспокоїло і взагалі було дуже приємним, на контрасті з холодком, який побіг по спині. Уся ця ситуація і мовчання почали ставати просто нестерпними. Погляд зачепився за пакетик у чашці і я ледь не ляпнула, що хочу зелений чай, а не чорний. Щоб сказати хоча б щось. Ну і бо характер дає про себе знати. Але стрималася.

Сказати щось — програти йому. І цього не буде. Ти може і схопив мене, але я не здамся! Вдих, видих, я підняла на нього погляд і спокійно зробила ковток якраз в міру гарячого чаю. Він теж і, присягаюся, кутики його вуст піднялися і в чашці він насправді ховав усмішку. 

Не спрацює, роби що хочеш. Я спокійна, у мене все під контролем. Буде. Ще не було жодної системи й жодного будинку, яку я б не зламала та не втекла. І цей раз не стане виключенням. Куди б ти не засунув мій кристал, я його звідти дістану будь-яким способом. Ви зв’язуєтеся з найкращою хакеркою та крадійкою-інженеркою у світі. На що ви взагалі сподіваєтеся, хлопці?

— Думаю, мені не потрібно представлятися, — нарешті порушив тишу він.

— Думаю, мені також.

Богдан хмикнув. А віднині я, навіть подумки, вирішила називати його тільки так. По перше, бо надто прізвисько самовпевнене. Не важливо, що це Гвіздь тебе так прозвав, думаю, ти сам був дуже не проти й то тебе явно тішить. І не можу я так тебе називати та одночасно думати, що я тебе знищу. Принаймні втечу… 

По друге, переді мною сидів звичайненький собі хлопець. Років двадцять, не більше. Підкачаний, симпатичний, цього не відняти. Але, нууу, справжній. З чашкою чаю на кухні він виглядав так по-домашньому! А трохи скуйовджене волосся і засукані рукави додавали якоїсь правдивості й навіть затишку. Ця картинка геть стерла у мене з голови сцену у метро, де він метався зі швидкістю блискавки й рухами точними настільки, що на бігу міг би роздавати комарам щиглі. 

— Будемо домовлятися?

— Може мені все ж представитися?

Глузування у голосі я навіть не намагалася приховати. Ні секунди не сумніваюся, що він ну ніяк не міг випадково мене схопити.

— Ластівко, я прекрасно знаю, хто ти.

— Тоді маєш знати, що у тебе нічого не вийде.

— Ти мала на увазі, що раніше ні в кого не вийшло.

— Не бачу різниці.

— Не прикидайся дурною, — він ледь помітно зморщився, — тобі не личить.

Я змірила його незадоволеним поглядом і зробила ковток чаю.

— Ти надто самовпевнений.

— Є чому.

— Мені теж.

— Добре, давай одразу усі факти на стіл. Я хочу грабанути Цитадель і ти мені потрібна. Домовлятися доведеться, так що подумай, що ти хочеш.

Подумки я аж присвиснула. Цитадель! Нормально так замахнувся. Але тепер зрозуміло, чому я йому потрібна. Навряд чи хтось крім мене зможе це зробити. Можливо Рай… але я б не ризикувала. Та і Богдан любить працювати з найкращими. Дивно, що він вийшов на мене тільки зараз, чесно кажучи.

— Ти десь пропустив факт, що я нікому не допомагаю.

— З-під палиці під погрозами звісно, але я тобі пропоную інше. І заплатити можу дуже щедро.

— Богдане, ти смішний. Думаєш ніхто не намагався мені заплатити?

— У мене є більше, ніж гроші.

Кількість зв’язків Богдана і його можливості справді дозволяли купити якщо не більшість, то принаймні половину «діамантиків». Вони б йому кланялися в ноги, аби тільки допоміг дещо організувати чи дістати. Все-таки Бог він не просто так… Але і це того не коштувало, а я точно не більшість.