Глава 15.4

Дзеркальна галерея, занурена в напівтемряву, виблискувала й вібрувала відображеннями — у кожній срібній рамі стояв двійник мандрівниці між світами. Ланон завмерла біля дзеркал, не знаючи, що робити далі, як продовжувати свій шлях. Вона все ще сердилася, що її батько піддався чарам тієї жінки зі світлим волоссям, все ще відчувала в грудях осколок скла, що завдавав сильного болю.

Тремтять хибні віддзеркалення, тіні ковзають, наче темні птахи, у тому світі, куди ніхто не має доступу, — лише дзеркальні двійники посміхаються губами фаріетос. Дивляться її очима звідусіль, з усіх боків… І не віриться, що далі шляху немає. Не віриться, що не можна зазирнути в минуле, щоб зрозуміти, за що прокляла фаріетос її названа мати в ті часи, коли Ланон ще не народилася — у слова Карен про те, що закляття було накладено на неї заради якогось ілюзорного блага, вона не вірила вже давно. Темна ші знала — рідна мати підкинула її на Стежку, що веде зі світу смертних до чарівних Пагорбів, а Карен, дружина повелителя світу Мрій, підібрала підкидька й виховала разом зі своєю рідною дочкою в білосніжному замку на скелі. Виховала як принцесу й рівню собі — її, покруча. Отже, Карен любила її?.. Але як вона могла прийняти чужу кров?..

Ці питання зводили Ланон з розуму, вона хотіла зрозуміти, що сталося тоді, і не було іншого виходу, як потрапити в минуле й побачити все на власні очі. Безодня, в яку ступила фаріетос, тримаючи за руку вірну подругу зі світу смертних, могла розчахнути завісу, могла відповісти на всі ці запитання.

— Ти не боїшся? — Тихий голос Емми пролунав у тиші, з’явившись шелестом осіннього листя. Самої смертної не було в дзеркальній галереї — вона залишилася на квітучих луках біля невидимого для неї замку.

— Боюся, — відповіла фаріетос і побачила, як її відображення глузливо посміхнулися — здавалося, що вони спотворюють її образ, сміються з неї. — Але я мушу знати правду. Навіть якщо це змусить мене зненавидіти Карен.

— Ти любиш її, Ланон. І вона теж любить тебе. Дозволь вашим почуттям бути сильнішими за минуле…

Голос Емми стих, і фаріетос із сумом подумала про те, що знову залишилася сама. Дзеркала виблискували, ніби намагалися привернути до себе її увагу, ніби кожне з них хотіло, щоб Ланон підійшла саме до нього. Немов магнітом, фаріетос притягнуло до посрібленої пластини, що знаходилася праворуч від неї, і вона притулилася до гладкої поверхні, ніжно провела по ній долонею. Від дзеркала йшло тепло. Але раптом рука фаріетос не відчула перешкоди, і, не втримавшись, Ланон прослизнула крізь лабіринт віддзеркалень, провалюючись у темряву.

Від переляку вона на мить заплющила очі, потім відчула, що лежить на мокрій траві — ніби щойно пройшов дощ. Ланон швидко підвелася й озирнулася — навколо розкинулися вересові пустки, залиті місячним світлом.

Небо виблискувало сріблястими зірками — вони здавалися діамантовим кришивом, розсипаним чиєюсь безтурботною рукою по чорному шовку. Зірки сяяли, підморгували, глузували, і їхні сталеві відблиски падали на темне море трав, що розстилалося перед Ланон. Вона завмерла, ніби не наважуючись ступити в невідомість, її погляд здавався відстороненим і скляним, і в ньому тремтіли зірки. А це море вдалину, закликало ступити в небезпечну зелень хвиль, а сріблясті очі небес тягнули до себе. Байдужі, застиглі у своїй вічній нерухомості — оманливо хиткій та ілюзорній — вони ніби були самотніми мандрівниками, і кожен ішов своєю дорогою. Дорогою, що вела крізь ніч. І Ланон відчувала дивну печаль і єдність із чорнильною темрявою, в якій тремтіла в’язь діамантових суцвіть — ніби дивовижні візерунки вилися по шовку, ніби розквітали над її головою небачені раніше квіти.

Вдихнувши гірке повітря, насичене ароматами трав, Ланон пішла по високій траві, занурюючись у неї. Неподалік починався ліс — густий і непрохідний, але щось тягнуло фаріетос туди, під переплетення гілок, щось кликало її пройти вузькою стежкою, ніби в кінці шляху вона знайде відповідь на свої запитання. І коли Ланон увійшла в чорнильну темряву лісу, вона спочатку завмерла, не знаючи, як продовжувати шлях у повному мороці, але щось блиснуло перед нею, і зеленуватий вогник з’явився над стежкою, освітлюючи її болотяним примарним сяйвом. Він повільно поплив уперед, і Ланон зрозуміла — це її провідник.

Фаріетос ковзала вузькою стежкою, освітленою вогником, і її серце завмирало та збивалося з ритму, вона хвилювалася в передчутті того, що ось-ось завіса таємниці з її прокляття спаде, це змушувало її здригатися й озиратися навколо в німому здивуванні — невже, невже це станеться саме зараз? Дерева тягнулися до неї корявими гілками, ніби не хотіли пускати вперед, ніби хотіли затримати, але Ланон нетерпляче відмахувалася, немов стародавні вартові цієї гущавини дратували її своєю недоречною турботою. Дивно — але за межами світу смертних усе оживало, усе відчувалося інакше. Тут, у чарівному світі, ілюзорному й хиткому, Ланон повною мірою відчувала єдність із природою.

Нарешті стежка вивела її до низької хатинки, зарослої мохом. Будиночок був маленьким, але Ланон знала — багато його кімнат розташовані під землею, всередині він може виявитися набагато більшим, ніж здається. Двері були відчинені, а на траві лежав браслет. Білий кварц, зібраний гронами, здавався уламками зірок і сяяв у примарному місячному світлі, немов усередині нього горіло полум’я. Ланон підняла браслет і зробила крок усередину — туди перед цим залетів мерехтливий зелений вогник.

Вузький коридор привів її до великої кімнати з відкритим вогнищем і отвором над ним. Лавки біля стін, невисокий стіл, обереги та пучки засушених трав — здавалося, це хатинка сільської відьми, надто вже багато було ступок і настоїв, та й велика діжка в кутку явно призначалася для відстоювання трав.