Глава 8.1

Глава 8

— Гей, сонце, що з тобою? — хрипкий голос Емми вирвав Ланон з обіймів чорнильної темряви, і вона розплющила очі. Побачила стривожене обличчя подруги, що схилилася над нею. Та прошепотіла — гаряче, з надривом: — Я не знаю, де ти була, але я вимагаю відповіді. Ми з Ешлі мало з глузду не з’їхали від хвилювання...

— Ешлі? — Ланон сіла і озирнулася — золотисті візерунки на шторах, широке ліжко з витонченими стовпчиками, величезна — на всю стіну — шафа з дзеркальними дверцятами. З полегшенням фаріетос обійняла Емму, усвідомивши, що вона вдома. — А як він повернувся? Ми стояли разом на Стежці, але налетів сильний вітер і зніс мене. Я кричала, кликала його, але... — Вона пильно подивилася на подругу. — Я не пам’ятаю, що було далі. Щось було, я це точно знаю, але я... Я не пам’ятаю! — в її голосі почулися істеричні нотки.

До кімнати увірвався Ешлі. Він кинувся до Ланон і притиснув до себе її тремтяче тіло.

— Повернулася, повернулася… Де ти була? Ти зникла зі Стежки, і я повернувся сюди, у світ людей, я думав, що ти тут. Але виявилося, що тебе викрали… невідомо хто, невідомо куди. Ох, Ланон, якби ти знала, як ми хвилювалися!

— Тобто все даремно? — розгублено запитала фаріетос, відсуваючись від Ешлі. — Я не дізналася нічого про те, як отримати почуття і здатність кохати… Не дізналася, як боротися з Шалом. Я навіть не потрапила в чарівний світ. Чому, Еш? Чому Пагорби не прийняли мене?..

— Зачекай, — перервав її Ешлі й витягнув з її руки зім’ятий пергаментний аркуш. — Що це?

— Я... не знаю... Звідки я можу знати, що це, якщо я ні чорта не пам’ятаю? — вибухнула Ланон.

— Дорога Ланон, — почав читати Ешлі, і аркуш у його руці злегка тремтів. — Якщо ти читаєш це, значить, вітер часу відніс тебе від мене. Я — Райан, лорд Півночі, ув’язнений у проклятому замку твоєю прийомною матір’ю Карен за зраду Неблагого Двору, і ти повинна врятувати мене...

— А далі? — розчаровано простягнула Ланон, коли він замовк. — Читай далі!

— А далі щось нерозбірливе, наче пергамент вирвали з-під пера, переконайся сама. — Вовк простягнув їй сувій.

Фаріетос схопила його і впилася напруженим поглядом у рядки.

— Але що це означає? Ти можеш мені пояснити? — Вона подивилася на Ешлі — розгублено, з подивом.

— Щоб щось пояснити, я сам повинен розібратися. Піду-но я в архів вартових, а ти, люба, відпочинь. Здається, за ці кілька днів, поки тебе ніде не було, ти встигла вляпатися в якусь погану історію. — Ешлі легко поцілував її в скроню і підвівся з підлоги. Повернувся до Емми: — Мала, ти доглянеш за нею? Я не хочу, щоб вона залишалася одна.

Двері за ним зачинилися, і Ланон полегшено зітхнула — чомусь його турбота іноді душила її. Їй здавалося, що вовк міг би іноді давати їй можливість самій про себе піклуватися. Вона знову поглянула на пергамент і написані чиєюсь рукою рядки. Що ж це за таємничий Райан, лорд Півночі?

— Яка нісенітниця, — мовила Емма, схопившись руками за голову. Струснула волоссям — зло, незадоволено. — З того часу, як дізналася про вас з Ешем… ну, ти розумієш, про що я… Моє життя стало схожим на фантастичний бойовик… Ви зникаєте, потім несподівано з’являєтеся, ти п’єш чужі життя та кров як клята вампірка, він — взагалі незрозуміло що... Вовк? Але чому зовні він — людина? І чим же він харчується, якщо він чарівна істота? Ви всі — харчуєтеся нами, людьми... Значить, він жере наше м’ясо, адже він хижак?.. Ні, ні, ні, не відповідай мені — мені байдуже, що він їсть, я не хочу про це знати! Чорт забирай, це просто якась божевільня... — хитаючись, вона встала і попрямувала до дверей. — Ти можеш кричати на мене, можеш навіть розірвати мій контракт, але я сьогодні нап’юся!

— Гей, — слабко окликнула її Ланон, — ти не проти, якщо я складу тобі компанію?

— Скучила за юними талановитими хлопчиками? — їдко посміхнулася Емма.

— Я, звичайно, голодна, але випити я теж хочу. Чорт, я тисячу років не пила міцних напоїв, але сьогодні я хочу сп’яніти! — Фаріетос дбайливо склала пергамент і сховала в кишеню. — До того ж я все одно не зможу знайти в барах на бульварі Сансет жодного тверезого хлопця.