Найважче було пояснити, чому книжка не є лабораторним зразком.
Яна повторила це втретє, поки працівник приймального відсіку намагався відірвати від прозорого пакета стару транспортну наліпку. Вона вперто трималася за край, і хлопець, щоб не порвати пластик, узявся за неї двома пальцями. Палець одразу зісковзнув. Рукавички були гладкі, нові, з крихітним блакитним швом біля зап’ястка.
— Це книжка, — сказала Яна.
— Я бачу.
— Тоді навіщо ви вносите її в біологічні матеріали?
— Бо в мене іншої графи немає.
Він говорив без роздратування. Втомлена людина, яка весь ранок приймала речі з рятувального судна й дізналася, що кожен предмет, хоч як його назви, однаково треба покласти кудись за герметичну перегородку.
Яна хотіла сказати, що книжку вона читала ще до Теври, що на внутрішній сторінці є братове привітання, написане його жахливим почерком, а між сторінками лежить вишита Ніною істота з шістьма різними ногами. Останнє було б, мабуть, найменш переконливим аргументом для карантинної служби. Тому вона промовчала.
Книга плавала в запаяному пакеті трохи навскіс. На рятувальному кораблі Яна притисла її ремінцем до бокової стінки ліжка, щоб не шукати щоранку між шафками. У приймальному відсіку ремінець довелося віддати разом з особистим спорядженням. Працівник перехопив пакет за вузький край.
— Ви можете оформити її як особисту річ, — пояснив він. — Тільки тоді вона залишиться в ізоляції до завершення перевірки. Із собою зараз нічого не проходить.
— А якщо оформити як біоматеріал?
— Теж залишиться.
— Гарна система.
Він нарешті підчепив наліпку. Відклеїлася вона лише наполовину, залишивши білу смугу на пластику. Хлопець подивився на неї й не став віддирати далі.
— Система принаймні чесна щодо того, що я можу зробити.
Після цього Яні чомусь розхотілося з ним сваритися.
Позаду штовхали візок із м’якими медичними контейнерами. Він кілька разів ударився об напрямну шлюзу, і хтось почав сердито рахувати ящики. З іншого боку перегородки, куди ще не перевели прибулих, чекали Ніна й Оксана. Ніна знімала з рукава нитку. Здавалося, з рятувального корабля вона прихопила із собою не одяг, а всі дрібні непорозуміння, пов’язані з одягом.
Вони нарешті дісталися перевалочного медичного вузла. Яна знала його за схемами: три стикувальні секції, окремі господарські кільця, кілька лікувальних модулів, перевантажувальний коридор, через який у звичайні дні проходили робітники, сировина й обладнання. Тепер один із коридорів перекрили повністю. На прозорій перегородці висіла табличка «ПРИЙМАННЯ ЕВАКУЙОВАНИХ». Під нею — ще три тимчасові знаки, менші й набагато тривожніші за змістом, хоча написані були тим самим стандартним шрифтом.
«ЧИСТА ЗОНА».
«КАРАНТИННА МЕЖА».
«НЕ ПЕРЕДАВАТИ ПРЕДМЕТІВ З РУК У РУКИ».
Останній знак хтось поставив над єдиним столом, за яким усі саме передавали предмети з рук у руки, тільки через двобічні герметичні лотки.
Оксана спіймала її погляд.
— Не починай.
— Я мовчу.
— Ти мовчиш так, що вони зараз перепишуть інструкцію.
— Це було б корисно.
Ніна підпливла ближче, тримаючись за поручень. Права нога в неї після давньої травми ще не завжди слухалася так, як вона хотіла. У невагомості це майже переставало бути помітним. Яна навіть заздрила їй, поки не згадувала, скільки зусиль Ніна витрачає, коли потрібно спиратися на справжню підлогу.
— Закладку заберуть? — спитала Ніна.
— Поки залишать у пакеті.
— Я там одну нитку так і не закріпила. Якщо її стерилізуватимуть гарячим, усе поповзе.
— Можуть перевірити іншим способом, — озвалася Оксана. — Або тримати запечатаною.
Ніна обміркувала це й кивнула. Від неї Яна чекала заперечення. Натомість та поцікавилася, чи можна попросити працівника не клеїти бірку просто на обкладинку.
Працівник почув. Переклав книжку до другого пакета, притиснув зварний шов під валиком і приклеїв етикетку на зовнішній шар. Це зайняло ще пів хвилини. Яна подякувала. Вона, здається, не дуже часто дякувала впродовж останніх днів; слово вийшло дивно урочистим для людини, яка просто пакувала речі.
У медичному відсіку для новоприбулих стояли шість крісел із фіксаторами й дві ноші, складені попід стіною. З одного боку йшов негучний рівномірний гул очищення повітря. Поряд із кожним кріслом був екран, на якому можна було викликати воду, лікаря або пояснення, чому викликати воду зараз не можна. Яна натиснула третє й отримала п’ять сторінок правил.
Оксана принесла їй м’який пакет із водою без жодних пояснень.
— Це контрабанда? — спитала Яна.
— Це я взяла зі свого медичного запасу. Не заважай мені чинити злочин.
Яна проковтнула кілька ковтків. Вода була тепліша, ніж їй хотілося. Вона хотіла поскаржитися, але побачила, як Оксана розтирає двома пальцями перенісся, й відклала на потім.
Приймальна лікарка з’явилася з майже порожнім планшетом. На темній куртці в неї був невеликий шеврон медичного вузла; на рукаві — пляма від якогось прозорого розчину, видна лише тоді, коли вона підносила руку до лампи. Представилася Ритою Вальде. Запам’ятати це було неважко: Яна до того вже бачила прізвище на кожній другій сторінці інструкції.
Рита переглянула виписку з рятувального корабля, не пропускаючи ні рядків, ні незручних уточнень, внесених Оксаною вручну.
— Епізоди порушення схеми тіла ще бувають?
— Рідше.
— Це не відповідь про частоту.
— Учора двічі. Позавчора один раз. Сьогодні поки що ні.
Рита внесла числа. Потім попросила Яну заплющити очі й торкнутися пальцем кінчика носа. З першої спроби Яна промахнулася зовсім трохи. Другу зробила повільніше, вже сердячись на власний лікоть. Рита не коментувала результату до завершення тесту.
На екрані з’явилася схема імплантів. Яна впізнала стандартний контур і ті місця, біля яких у старих звітах стояло «відхилення невстановленого походження». Новий дисплей малював їх гладенькими жовтими лініями. Дивитися на них було дивно: в реальному тілі нічого жовтого, звісно, не було.
#294 в Фантастика
#101 в Наукова фантастика
#526 в Детектив/Трилер
#174 в Трилер
Відредаговано: 18.11.2026