Розділ 7. Чумний лікар

Сцена 1. Важка шкарпетка

Сім днів минули так, як минають дні в черзі до лікаря, який уже пішов додому, але про це ніхто не оголосив.

До Трієста повернулася буря. Вона прийшла вночі, без попередження, як приходить родич із валізою, і першим ділом зірвала з набережної два прапори й капелюх із німецького туриста. Місто звично понатягувало линви вздовж вулиць, щоб пішоходи не відлітали в море, і пішоходи йшли, перебираючи линву руками, як альпіністи, яких помилково занесло в центр. Синьйора Відалі ходила по хліб без линви. Буря її обминала.

Лана жила тепер у Відалі. Сара сказала, що готель нераціональний, коли всі пошуки ведуться в одному домі, і синьйора Відалі погодилася так швидко, що Лана запідозрила змову. Її оселили в кімнаті з вузьким ліжком і портретом прабабці, в якої був ніс Маттео й погляд митника. Сара зайняла кімнату навпроти. Щоранку дві старі сходилися на кухні, варили кожна свою каву у своїй джезві, на сусідніх конфорках, і мовчали так щільно, що молоко в холодильнику, як запевняв Маттео, починало скисати від напруги.

Самородок їздив із Ланою скрізь. У батьковій шкарпетці, у внутрішній кишені куртки, біля серця. Він був теплий, як буває теплим камінь, на якому пів дня лежало сонце, хоча сонця в Трієсті не було від понеділка. Уночі Лана клала його під подушку й не могла пояснити собі навіщо. Під подушкою він грів, як грілка, і снилося від нього одне й те саме: медове світло, дуби й струмок, у якого горить дно.

Маттео на самородок дивився.

Дивився за сніданком, коли Лана викладала його на стіл поруч із хлібом, щоб не тиснув на ребра. Дивився в коридорі, коли вона проходила повз цвях, на якому тепер знову висів чумний лікар. Дивився так, як дивиться на чужий бутерброд людина, яка нізащо його не попросить.

На четвертий день він попросив.

— Можна потримати? — спитав Маттео.

— Тримайте, — дозволила Лана й простягла шкарпетку.

Він вийняв самородок двома руками, як виймають пташеня з гнізда, і потримав. Потім, нічого не пояснюючи, зробив три кроки в коридор, до цвяха, і постояв там. Лана бачила його спину, вузьку, в темному светрі, і потилицю, яка раптом стала дуже уважною.

— Що? — гукнула вона.

— Нічого, — озвався Маттео. — Важкий.

Він повернув самородок і до вечора був веселий, балакучий і неуважний. Розбив чашку. Назвав синьйору Відалі «мамою», чого, за її словами, не траплялося відтоді, як йому було чотири. Лана це відзначила й значення не надала. Вона теж була неуважна. Неуважність у ті дні була в усіх, як нежить у гуртожитку.

Марек дзвонив щовечора.

— Ти їла? — питав він.

— Їла, — відповідала Лана. — Синьйора Відалі годує нас так, наче ми їдемо на фронт.

— Може, й їдете, — похмуро зауважував Марек і переходив до справи.

Справи не було. Томаш сидів над мискою. Камінь під мискою був теплий, і щодня тепліший. На шостий день батько подзвонив сам, уперше за всю поїздку, і довго дихав у слухавку.

— Він гарячий, Ланко, — нарешті вимовив Томаш. — Миска запітніла зсередини.

— Тату, не чіпай його, — попросила вона.

— Я не чіпаю. Я сиджу, — відповів батько. — Я тридцять років із ним не сидів. Тепер сиджу.

Лишалося три дні. Потім два.

Восьмого вечора вечеряли вчотирьох, пізно, під виття вітру в комині. Синьйора Відалі подала рибу й сказала про неї, що риба свіжа, бо продавець її боїться. Сара похвалила соус і тут-таки виявила в ньому наукову помилку. Маттео мовчав і кришив хліб. Лана дивилася на них і думала, що коли все скінчиться погано, це й буде остання нормальна вечеря, і запам'ятовувала: світло над столом, жовте, як у тому лісі, пляму вина на скатертині, Маттео з хлібними крихтами на рукаві.

— Синьйорино, — раптом почав Маттео. — А якби ви знали, що можете все виправити, але вас за це...

Він не договорив.

— Що за це? — спитала Лана.

— Нічого, — усміхнувся Маттео. — Дурниця. Передайте сіль.

Спати Лана лягла об одинадцятій і заснула одразу, як падають у криницю. Без снів. Без медового світла. Подушка була холодна, але вона цього не помітила.

Телефон задзвонив о третій сорок.

— Приходьте, — сказав Маттео. Голос у нього був тихий і дуже спокійний, спокійніший, ніж буває в живих людей о третій сорок. — У коридор. І розбудіть матір.

Лана сунула руку під подушку.

Шкарпетка була на місці. Порожня.

Сцена 2. Ніша

Сари будити не довелося. Вона стояла в дверях своєї кімнати вдягнена, з вузлом волосся на потилиці, наче третя сорок була заздалегідь внесена до її щоденника.

— Я чула тиньк, — повідомила вона. — Сухий, вапняний, сантиметри три. Він довбає його сорок хвилин.

У коридорі горіла муранська люстра, впівсили, і в її світлі коридор мав колір старого вина, як у лютому. Тільки під ногами тепер хрустіла біла кришка, а в дзеркалах обабіч ішли в нескінченність сотні табуретів, і на кожному стояв худий молодий чоловік у светрі, з дідовим молотком у руці. Сотня Маттео водночас обернулася.

Чумний лікар лежав на паркеті обличчям догори й дивився в стелю круглими скляними очима. Дзьоб у нього тріснув.

Над цвяхом, на лікоть вище від того місця, де стукала Сара, в стіні зяяла діра. З діри стирчав кут чогось темного, різьбленого, в залишках позолоти.

— Він сам упав, — квапливо пояснив Маттео, кивнувши на лікаря. — Я підніс до цвяха... Я підніс, і він зістрибнув. Як кіт зі столу.

— Що ти підніс? — спитала Лана, хоча знала.

Вона й сама не помітила, як перейшла на «ти». О третій сорок із людиною, яка поцупила в тебе з-під подушки золото з іншого світу, на «ви» не розмовляють.

Маттео розтиснув ліву руку. Самородок лежав у нього на долоні, у вапняному пилу, і світився. Не блищав, а саме світився, зсередини, тим самим медовим світлом.

— Це моя помилка, — зізнався Маттео. — Ви казали, вона попереду. Ось вона. Я її знайшов.

У Лани всередині все стало крижаним і дуже ясним. Так буває, коли посковзуєшся на сходах і бачиш кожну сходинку, на яку зараз упадеш.