Розділ 6. Порожньо

Сцена 1. Дві старі

Сара склала газету вчетверо, поклала на лаву й підвелася. Непомітне спостереження тривало тридцять шість хвилин і було викрите старою з пером на капелюшку, яка навіть не зійшла з підніжки автобуса.

Вони зійшлися посеред двору, між смітником і автоматом із шоколадками. Одна висока, в чорному до підлоги. Друга маленька, в лисиці. Голуби розійшлися пішки, не злітаючи, щоб не привертати уваги.

Лана й Маттео стояли біля розкладу поруч, як стоять діти на похороні далекого родича: тихо, з цікавістю й не знаючи, куди подіти руки.

— Аделе, — сказала Сара.

— Саро, — озвалася синьйора Відалі. — Ти постаріла.

— Я молодша за тебе на двадцять років, — нагадала Сара.

— Це не заважає, — відрізала синьйора Відалі. — Ми домовлялися не зустрічатися. У дев'яносто шостому, отут, за рогом, у буфеті. Ти їла бутерброд із шинкою й сказала, що двом родинам на одному ринку тісно.

— Я сказала «недоцільно», — виправила Сара.

— Ти сказала «тісно» й не доїла бутерброда, — уточнила синьйора Відалі. — Я тридцять років пам'ятаю цей бутерброд. Що ти робиш на моєму березі?

— Сиджу, — відповіла Сара. — Мостовий камінь лежить у мене на кухні під мискою. За твоєю логікою, Аделе, твій берег тепер починається від моєї плити.

Синьйора Відалі не здригнулася. Здригнулося перо на капелюшку. Лана побачила, як стара перехопила сумку, і зрозуміла, що тій страшно. Від цього стало страшно й самій: досі боялися тільки молоді.

— Хто його взяв? — спитала синьйора Відалі.

— Я, — зізналася Лана.

Стара вперше обернулася до неї й роздивилася докладно, згори донизу, хоча дивитися їй доводилося знизу вгору.

— З листком у гаманці, — визначила синьйора Відалі. — Червоним.

— Так, — видушила Лана.

— Маттео, — покликала синьйора Відалі.

— Бабусю, я не знав, — заквапився Маттео.

— Звісно, не знав, — погодилася синьйора Відалі. — Тобі нічого не казали, щоб ти нічого не накоїв. Метод себе не виправдав.

— У нас застосовували той самий, — сказала Сара. — З тим самим результатом.

Це було найближче до вибачення з усього, що Лана чула від матері за двадцять три роки. У неї защипало в носі, і вона відвернулася до розкладу.

Дві старі помовчали, як мовчать два генерали над мапою, на якій обидва програли.

— Кава, — постановила синьйора Відалі. — Не тут. Тут каву варять люди, яких не взяли у водії.

Будинок номер одинадцять стояв на своєму місці, сірий, з аптекою, і зелений хрест блимав над дверима, як блимав у лютому. Ліфт не працював із сімдесят четвертого року. Синьйора Відалі подолала чотири поверхи без зупинки, стукаючи ціпком по сходинках, і Сара йшла за нею ніздря в ніздрю. На третьому поверсі молодь відстала.

— Вони знайомі, — прошепотів Маттео.

— Я помітила, — відповіла Лана.

— Мені двадцять три роки казали, що ми самі, — поскаржився він.

— Мені теж, — кивнула вона. — Схоже, вони домовилися й про це.

Вони подивилися одне на одного й уперше за день усміхнулися, криво, без радості. Так усміхаються одне одному в коридорі суду діти розлучених батьків.

У коридорі з дзеркалами маски висіли знову, але вже не так рівно: вішала людина з філологічною освітою. Чумний лікар висів на колишньому цвяху й дивився скляними очима на Сару. Сара подивилася на нього. Лікар не витримав би, якби був живий.

— У вас пил на рамах, — зауважила Сара.

— У нас рами вісімнадцятого століття, — парирувала синьйора Відалі. — Пил входить у вартість.

Каву пили в кімнаті з чорним лакованим столом, із наперстків. Лана поклала телефон із фотографією посеред столу, туди, де в лютому лежали два листки. Синьйора Відалі вдягла окуляри, подивилася на маленького чоловічка в круглому капелюсі й перехрестилася, швидко й сердито, як відмахуються від оси.

— Права чверть, — почала Сара. — Виграна в карти у вісімдесят другому році Джакомо Відалі. Де вона, Аделе?

— Я ввійшла в цей дім у шістдесят другому, — відповіла синьйора Відалі. — Невісткою, з двома валізами й власною думкою. Думку в мене відібрали першого ж тижня. Половини картини тоді вже не було. Свекруха говорила про неї, як говорять про покійника, якого за життя не любили: пошепки й коротко.

— Що саме вона казала? — спитала Сара.

— «Слава Богу», — процитувала синьйора Відалі. — Більше нічого.

— А де вона висіла? — спитала Лана.

Синьйора Відалі підняла ціпок і показала в коридор, не обертаючись.

— Там, де тепер лікар, — сказала синьйора Відалі. — На його цвяху. Обличчям до стіни.

Маттео поставив наперсток повз блюдце.

Шукати почали того ж вечора, вчотирьох, і шукали три дні. Зняли лікаря. За лікарем були шпалери з ліліями, трохи темніші за решту, довгим прямокутником у два лікті завширшки. За шпалерами тиньк. За тиньком цегла. Сара простукала стіну кісточками пальців, метр за метром, і стіна відповіла їй рівно те, що відповідає стіна.

Підняли паркет у коморі. Розібрали горище, де жили голуби й футляр від кларнета. Розкрили дві скрині, в яких знайшлися австрійські облігації на суму, якої в чотирнадцятому році вистачило б на весь квартал, і весільна сукня свекрухи, на яку синьйора Відалі подивилася з почуттям глибокого задоволення: сукню з'їла міль.

Дві старі працювали мовчки й злагоджено, і дивитися на це було моторошнувато. Тридцять років вони не зустрічалися, а простирадло витрушували вдвох із першого разу.

Третього вечора Сара вийшла з коридору, зняла фартух і підбила підсумок.

— Цвях, — доповіла Сара. — Кований, квадратного перерізу, вбитий не пізніше вісімдесятих років позаминулого століття. На ньому висіло щось важче за маску. Це все, що є в домі.

— Три дні — і ми знайшли цвях, — підсумувала Лана.

— Ми встановили відсутність, — виправила Сара. — Негативний результат — теж результат.

Голос у неї був рівний, але фартух вона склала вісім разів, до розміру сірникової коробки. Лана знала цю коробку. У неї мати складала те, чого не збиралася відчувати при сторонніх.