Розділ 5. Другий автобус

Сцена 1. Кому потрібен кордон

Вирішували напередодні, в готельному номері в Реусі, втрьох. Лана сиділа на ліжку, Сара стояла біля вікна й дивилася на черепицю, Марек лежав на покривалі у вигляді телефона, ввімкненого на гучний зв'язок. У телефоні свистів чайник. На тумбочці між ліжками лежав самородок, і готельна Біблія поруч із ним виглядала бідною родичкою.

— До Драгиці, — запропонувала Лана. — Вона тридцять років тримала камінь. Вона пам'ятає, хто його приніс. Вона знає обидві води.

— Тому й не до неї, — заперечив Марек із телефона. — Дивись, який це має вигляд із мого боку столу. Свідок тридцять років зберігає доказ у бляшанці з-під кави. Нікому не показує. Потім приходить дівчина потрібної крові, і свідок сам кличе її зайти перед закриттям. Віддає доказ за літр води й ще доплачує. Свідок або дуже дурний, або дуже терплячий. Твоя Драгиця дурна?

— Ні, — визнала Лана.

Їй було неприємно це визнавати. Драгиця їй сподобалася, а розчаровуватися в тих, хто сподобався, Лана любила ще менше, ніж програвати крюгерранди.

— От, — сказав Марек. — Я не кажу, що це її гра. Я кажу, що не знаю чия. А до людей, про яких я цього не знаю, я ходжу в останню чергу й з ордером.

— Я не розумію її інтересу, — промовила Сара у вікно. — Я не маю справ із людьми, чийого інтересу не розумію. Хлопчик зрозуміліший.

— Мамо, йому двадцять три, — нагадала Лана.

— Хлопчик, — повторила Сара. — У нього дім стоїть на кордоні, четвертий поверх, без ліфта. Тому, в кого дім стоїть на кордоні, потрібне одне: щоб кордон стояв. Це не дружба. Це краще.

— І його прапрадід виграв у карти те, на що показував палець, — додав Марек. — Сорок років тому я б сказав, що це збіг. Тепер у мене в блокноті ця графа скінчилася.

— Тобі тридцять один, — зауважила Лана. — Сорок років тому тебе не було.

— Я образно, — відмахнувся Марек. — Летіть до Відалі.

Лана програла двома голосами проти одного й відчула полегкість, у якій не хотіла собі зізнаватися. Після лютого вона не довіряла власним рішенням, як не довіряють драбині, з якої одного разу впали.

З Реуса взимку літають тільки туди, куди нікому не треба, тож летіли з Барселони. Сара всю дорогу до аеропорту дивилася з таксі на місто й підтискала губи. Вона знала, що в цього міста всередині, і не схвалювала.

Самородок їхав у ручній поклажі, в батьковій шкарпетці. На огляді людина в гумових рукавичках довго дивилася в монітор, потім на Сару.

— Прес-пап'є, — повідомила Сара. — Родинне.

Є обличчя, яким вірять одразу, бо сперечатися з ними довше. Фіолетову гілку вона несла в руці, як парасольку. До парасольок в аеропортах запитань не буває. Лана йшла позаду й пітніла за обох.

Лишалося сімнадцять днів.

Аеропорт Венеції стоїть на краю лагуни, і з нього, як і з будь-якого місця поблизу Венеції, всі намагаються якнайшвидше поїхати до Венеції. Автобус на Трієст ішов із дальньої платформи, напівпорожній. У нього сідали люди без валіз на коліщатках: двоє монтажників, черниця, студент із контрабасом. Контрабас їхав на окремому сидінні й, судячи з обличчя студента, за окремим квитком.

Спершу ліворуч тяглася лагуна, пласка сіра вода, втикана палями, і на кожній палі сиділо по чайці, як на своєму робочому місці. Потім вода скінчилася й почалася рівнина. Рівнина була розкреслена, як зошит: канал, тополі шеренгою, дорога, канал. Зимові виноградники стояли обрізані до кулаків. Над кожним селом стриміла дзвіниця, і кожна була трохи нахилена, наче весь цей край будували, позираючи на сусіда. Праворуч, далеко, на самому краю неба лежали Альпи, білі й пласкі, наче вирізані з паперу.

Сара мовчала до Монфальконе.

У Монфальконе до самої дороги підступала верф: крани заввишки з собор, а між ними недобудований лайнер завбільшки з квартал, рудий від ґрунтовки, без вікон, без імені. Лана дивилася, як він пропливає повз, сліпий і величезний, і думала, що так, мабуть, виглядає зсередини будь-яка велика справа за сімнадцять днів до терміну. Від цієї думки захотілося лягти між сидіннями.

— Я не піду з тобою, — оголосила Сара.

— Що? — спитала Лана.

— Ти підеш до хлопчика сама, — пояснила Сара. — Подзвониш йому з автостанції, домовишся, сядеш із ним у кав'ярні. А я сяду за три столики й поспостерігаю. Непомітно.

Лана подивилася на матір. Чорна сукня до підлоги. Вузол волосся на потилиці. Спина, пряма, як одвірок. На колінах гілка, сіра ззовні, на зламі фіолетова.

— Непомітно, — повторила Лана.

— Люди не бачать того, чого не чекають, — відповіла Сара. — Він чекає тебе. Немолодої жінки з газетою він не чекає. Я хочу подивитися на нього, коли він не знає, що на нього дивляться. І на тих, хто прийде подивитися на тебе.

— А хто прийде? — спитала Лана.

— От і дізнаємося, — пообіцяла Сара.

Сперечатися Лана не стала. Мати була непомітна, як катафалк на дитячому святі, але сказати їй про це за двадцять три роки не наважився ніхто, зокрема й батько.

Після Монфальконе дорога полізла вгору, на край плато. Земля тут скінчилася, почався камінь, білий, поїдений, із плямами сосон і низьких дубів, які трималися за нього, як тримаються за роботу. Потім автобус вигулькнув з-за скелі, і внизу враз відкрилася затока, вся, аж до Істрії, сіро-синя, з двома танкерами на рейді. На мисі стояв білий замок із зубцями. Його збудував ерцгерцог, якого потім розстріляли в Мексиці, і в цих краях це досі вважають достатньою причиною не будувати замків.

Місто лежало в глибині затоки, там само, де Лана його лишила. З цього боку воно починалося портом, складами й рейками.

Його берег, подумала вона. Він спить. Сімнадцять днів.

Знака при ній не було, і гріти не було чому. Але пахло, навіть крізь скло, театром після вистави. Страх сидів у неї під ребрами маленький, діловий і нікуди не квапився.

Сцена 2. Автостанція

Автостанція в Трієсті міститься в зерновому складі. Склад збудували за Габсбургів, довгий, як потяг, із сірого каменю, з арками у два поверхи, і розраховували на хліб усієї імперії. Імперія скінчилася раніше, ніж його заповнили. Половина будівлі відтоді стоїть без даху, і крізь арки ростуть дерева. У другій половині продають квитки до Удіне й Любляни. Хліб імперії тут представлений буфетом із бутербродами, і бутерброди, схоже, пам'ятають імператора.