Розділ 4. Пепет

Сцена 1. Реус

Листок висох на сьомий день, у середу, між сніданком і обідом. Лана відкрила гаманець заплатити за хліб і знайшла між кредиткою й чеком дрібку рудої потерті.

Помилки шукати не довелося. Помилка лежала вдома на дубовому столі, і батько накрив її перевернутою мискою, як накривають осу.

Світ повернувся одразу й увесь. Трамвай пішов з-під носа. У булочній не знайшлося решти. Вата, крізь яку вона тиждень дивилася на зеленяра, на Марека, на маленького чоловічка біля поштової скриньки, скінчилася, і під нею виявилося все, чому належало там бути: страх, сором, жаль, і все це за сім днів одразу, з відсотками. Лана проревла пів дня у ванній, сидячи на краю, в куртці. Потім умилася холодною водою, вийшла й спитала, що робити.

— Працювати, — сказав Марек.

Він не став її втішати, і за це вона була вдячна йому більше, ніж за все інше.

Картину він знайшов за дві ночі, як знаходив усе: сів і не вставав. Каталог провінційного аукціону в Таррагоні, дев'яносто восьмий рік, лот знято з торгів власниками. «Невідомий каталонський майстер. Ярмарковий день на ринковій площі в Реусі. Близько 1760 року». Фотографія була чорно-біла, завбільшки з поштову марку. Марек збільшив її, наскільки дозволяло зерно, і повернув ноутбук до Лани.

На задньому плані, біля колони аркади, стояв маленький огрядний чоловічок у круглому капелюсі. Рукави були йому завеликі. Він показував кудись коротким пальцем, і троє обідранців дивилися туди, куди він показував.

У Лани стягнуло шкіру на потилиці. Вона знала цей палець. Цим пальцем їй у шість років показували, яке тістечко брати.

— Шахраї, — визначив Марек. — Подивися на руки. Двісті шістдесят років минуло, а кишеньковий злодій тримає руки так само. Власники звуться де Вілальта. Картину не продають, не виставляють і не показують. Я писав двічі. Мені відповів адвокат, і дуже чемно.

— Отже, їм треба запропонувати те, чого немає в адвоката, — вирішила Сара. — Поїду я. Для того, що ми вміємо, потрібні двоє.

В аеропорту Марек поцілував Лану й заговорив їй у волосся, тихо, щоб не чула Сара.

— Одна підозрювана летить із тобою, другий лишається зі мною, — сказав Марек. — Дуже зручно.

— Мареку, це моя мати, — обурилася Лана.

— Я знаю, — кивнув Марек. — Тому й кажу тобі, а не їй.

Він усміхався, але очі в нього були робочі. Лана образилася за матір, потім згадала суп замість відповіді й ображатися перестала.

Лишався двадцять один день.

У літак воду не беруть. Сто мілілітрів, прозорий пакет, і спробуй поясни людині в гумових рукавичках, чому твої сто мілілітрів коштують, як її машина. У багаж воду теж не здають: Сара не довіряла її людям, які через раз не здатні довезти до місця валізу. Летіли з порожньою флягою. Фляга була нова, стара лишилася в Трієсті під долонею Драгиці. Шкарпетка була та сама.

Аеропорт Реуса стояв посеред ліщини, маленький, одноповерховий, схожий на автовокзал, якому помилково прислали літаки. Лютий тут був не такий, як у Трієсті. Сухий, жовтий, із мигдалем, що вже цвів обабіч доріг. Таксист усю дорогу розповідав про футбол мовою, яку Лана мала за іспанську, доки Сара не сказала, що це каталанська і що таксист образиться.

Місто виявилося кольору печеного хліба. Тут народився Гауді, і звідси він поїхав за першої ж нагоди, не збудувавши жодного будинку, чого місто йому не пробачило й чим тепер торгувало: на кожному розі висів покажчик до місця, де великий архітектор нічого не зробив. Решту часу місто робило вермут. На ринковій площі стояли аркади, низькі, тінисті, на товстих колонах. Над ними якийсь купець сто років тому вивісив кам'яні квіти у три поверхи, а над дахами стриміла шестигранна дзвіниця, жовта на синьому.

Лана зупинилася посеред площі й порахувала колони. Біля четвертої ліворуч двісті шістдесят років тому стояв чоловік у круглому капелюсі. Тепер там стояв банкомат. Вона не знала, сміятися чи хреститися, і про всяк випадок не зробила ні того, ні того.

Готель був у провулку за площею: чотири поверхи, ліфт на двох худих, портьє з кросвордом. Номер виходив вікном на черепичні дахи. Два ліжка, шафа, розп'яття, двері у ванну.

Сара поставила валізу, зняла рукавички й оглянула двері у ванну, як оглядають коня перед купівлею.

— Підійде, — постановила Сара. — Флягу.

Вони ступили вдвох.

За дверима ванної в готелі в Реусі було світло. Це Лана зрозуміла раніше, ніж побачила дерева. Удома ліс починався з запаху льоху й зелених сутінків, до яких очі звикали хвилину. Тут стовбури стояли рідко, як колони на площі, і між ними лежало світло, густе й жовте, наче ліс залили медом. Пахло сухою травою й нагрітою корою. Уперше за тиждень Лані стало легко дихати, і вона постояла просто так, нічого не роблячи.

Джерело знайшлося за десять кроків, між корінням. Сара набирала флягу й роззиралася прискіпливо і з заздрістю, як роззиралася в чужих добре прибраних кухнях.

— Приємне місто, — зауважила Сара.

— Мамо, ми бачили аеропорт і таксі, — нагадала Лана.

— Я про тут, — уточнила Сара. — Ліс світлий, рідкий, підлісок чистий. Дихається. Реус тішить. Не те що Барселона.

— А що Барселона? — спитала Лана.

— У Барселоні там буревал і вогкість, як у підвалі в поганого господаря, — скривилася Сара. — Стовбур на стовбурі, неба не видно, під ногами чвакає. Я була там раз, із твоєю бабусею, промочила ноги й зареклася.

Вона закрутила кришку й обтерла флягу хусточкою.

— Це пояснюється, — сказала Сара. — Рельєф, вологість, щільність забудови з того боку. Усе корелює.

— Мамо, — не витримала Лана. — Ти набираєш воду у світі, куди ввійшла через двері ванної.

— Я набираю воду в суміжному середовищі з іншими фізичними константами, — заперечила Сара. — Не треба містики, Лано. Містика починається там, де людині ліньки вимірювати.

Лана хотіла засміятися й не стала. Мати трималася за свої константи, як інші тримаються за поручні, і вибивати в неї поручні з-під руки було б жорстоко.