Розділ 3. Зсунутий камінь

Сцена 1. Дім

Потяг прибув хвилина в хвилину, чого з потягами цього напрямку не траплялося на пам'яті живих. На кордоні в Лани не спитали паспорта. У вагоні-ресторані їй дісталася остання порція гуляшу, і гуляш виявився їстівним, що вже межувало з дивом і мало б її насторожити.

Не насторожило. Її вже другий день ніщо не насторожувало.

Вокзал рідного міста будували в роки, коли архітектори вірили в прогрес, а підрядники — в цемент. Переміг цемент. Вийшов сірий ангар із годинником, який відставав на чотири хвилини від дня відкриття. Місто звикло: сюди все прибувало з невеликим запізненням, зокрема мода й погані новини. Під годинником продавали крендлі й лотерейні квитки, тобто обидва різновиди надії, доступні людині в дорозі.

Лані вокзал видався гарним. Вона йшла пероном, і всередині в неї було тепло й рівно, як у кімнаті, де щойно помили підлогу.

Марек стояв там, де зупинилися її двері. Рівно там, крок у крок. Високий, сутулий, неголений, у куртці, яку вона третій рік обіцяла спалити. Він не спав, і це було написано на ньому великими літерами. Обговорювати це він не збирався, і це було написано дрібнішим шрифтом.

Він поцілував її міцніше, ніж зазвичай, узяв сумку, відступив на крок і став її розглядати. Так він, мабуть, розглядав підслідних: без злості й без довіри.

— Покажи, — зажадав Марек.

— Що показати? — спитала Лана й усміхнулася. Усмішка вийшла сама, легка, як усе в ці два дні.

— Лан, — утомлено видихнув Марек. — Тобі дали безплатне тістечко, ти знайшла гроші на вулиці, в тебе потяг прийшов вчасно, і по телефону ти розмовляла зі мною голосом жінки, яка лежить у ванні. Я вісім років допитую людей. Я знаю, як звучить людина, якій занадто добре. Покажи.

Вона відкрила гаманець. Червоний листок лежав між кредиткою й чеком, свіжий, трохи вологий.

Марек подивився на нього, як дивляться на ніж у пакеті для речдоків. На вилицях у нього заграли жовна.

— Червоний, — визначив Марек.

— Їхній, — підтвердила Лана. — Тих, що за мостом.

— І на тебе діє, — сказав Марек. Він не питав.

— Як бачиш, — відповіла Лана.

— Котрий день? — спитав він.

— Другий, — відповіла Лана.

— Отже, ще п'ять, — вирішив Марек. Він сам закрив її гаманець і сам сховав їй у сумку, і пальці в нього були не дуже слухняні. — П'ять днів ти нічого не підписуєш, нічого не купуєш, нікому нічого не обіцяєш і дорогу переходиш за руку. Ти мені сама розповідала про одинадцятьох. Я не хочу бути нареченим дванадцятої.

— Мареку, мені добре, — заперечила Лана.

— Я бачу, — сказав Марек. — Це мене й лякає.

Він і справді боявся. Лана бачила його страх виразно, як бачать рибу під водою, і так само не могла до нього дотягтися. Листок не відбирав у людини розуму. Він відбирав тривогу. А розум без тривоги працює вхолосту, як мотор на нейтральній передачі: гуде справно, і ніхто нікуди не їде. Природа мільйон років вирощувала в приматові неспокій не для того, щоб його скасовували одним сухим листочком.

Машина Марека була особиста за документами й службова за вдачею. У ній пахло кавою, папером і чужими неприємностями, на задньому сидінні жила коробка зі справами, а з попільнички стирчала зубочистка, яка з вересня заміняла господареві цигарку.

Мотора він не заводив, доки Лана не розповіла все. По порядку, як свідок: відьма, пляшка, бронза, міст, дім із масками, площа. На площі Марек перестав постукувати пальцями по кермі.

— Третій, — вимовив Марек.

— Третій, — погодилася Лана.

— У тебе на очах. Учора опівдні, — сказав Марек повільно, наче диктував протокол.

— Так, — погодилася вона.

— І ти мені не подзвонила, — додав він.

— Я доїла тістечко, — зізналася Лана.

Їй самій це не здалося дивним. Вона сказала це просто, як кажуть, котра година.

Марек довго дивився крізь скло на вокзальний годинник, що відставав на чотири хвилини. Злість у ньому піднялася й опала, Лана бачила, як це відбувається: спершу побіліли кісточки на кермі, потім він видихнув через ніс.

— Гаразд, — кинув Марек і повернув ключ. — Це не ти не подзвонила. Це листок не подзвонив. Але тридцять днів тиші в мене почалися вчора, і один я вже втратив.

Дім стояв на вулиці, де всі будинки були однакові, і був найоднаковіший з усіх. Вулицю забудували сто років тому для чиновників середньої руки, і відтоді вона берегла їхню головну чесноту: не вирізнятися. Сірий тиньк, білі рами, стрижена туя, мереживна фіранка. У палісаднику гіпсовий гном із тачкою, пофарбований у кольори, яких у природі не буває. Гнома мати купила навмисне й називала податком на сусідів. Сусіди, проходячи, схвально кивали гномові й переставали думати про те, що діється за фіранкою.

За дверима починалася зала.

Стелі в ній не було. Були балки, чорні від вогнищевого диму, і з головної шкірилася різьблена драконяча голова, знята, за родинним переказом, зі справжнього корабля, а на думку Марека — зі справжньої каруселі. На стінах висіли щити й сокири. Стіл був дубовий, на двадцять осіб, хоча за нього зроду не сідало більше чотирьох. У вогнищі можна було засмажити кабана, і батько двічі засмажив, після чого мати заборонила. Люстру зібрали з оленячих рогів. У кутку цокав підлоговий годинник, що показував час не тутешній, а тамтешній, через що з нього не можна було дізнатися нічого корисного. На каміновій полиці сидів ворон Едґар, опудало, протерте від пилу до блиску.

Пахло димом, воском і льохом. Лана вдихнула і вперше в житті це помітила. Запах рідного дому людина розрізняє, тільки побувавши в чужому, і багато хто заради цього відкриття їде дуже далеко.

Мати стояла біля столу й різала цибулю. Висока, пряма, в чорній сукні до підлоги, з вузлом волосся на потилиці, вона різала цибулю так, як інші підписують вироки. Батько сидів біля вікна, величезний, бородатий, в окулярах на кінчику носа, і пінцетом розкладав на газеті сині листки, держаком до себе.