Розділ 2. Ті, що за мостом

Сцена 1. Гаряче — холодно

Уранці від бурі не лишилося нічого, крім сміття. Небо над затокою було вимите до скрипу, море лежало пласке й винувате, і чайки ходили набережною пішки, обережно, як ходять наутро після весілля.

Сніданок було включено. Готель дотримав слова і на цьому вважав свої зобов'язання перед людством виконаними: кава була тепла, булочка вчорашня, а джем у пластиковій ванночці не відкривався нічим, крім зубів.

Лана їла й сердилася. Злість була вчорашня, щільна, добре витримана. Усе життя їй казали, що їх на світі троє. Учора з'ясувалося, що їх щонайменше на одного хлопчика більше, і повідомила їй про це відьма, яка лагодить парасольки.

Цей берег каналу будувала імператриця, і будувала так, як імператриці роблять усе: по лінійці й коштом інших. Вулиці перетиналися під прямим кутом. Будинки стояли сірі, важкі, однакової висоти, з кам'яними бородатими обличчями над під'їздами, і обличчя ці дивилися на перехожих без інтересу, як дивляться чиновники на чергу.

Пахло, як і раніше, театром. Пилом лаштунків, пудрою, щойно згашеною свічкою. Перехожі цього запаху, судячи з усього, не помічали. Людина взагалі не помічає, чим пахне місце, де вона народилася. Інакше пів людства давно б переїхало.

Знак лежав у кишені куртки, в батьковій шкарпетці. Шкарпетка звільнилася вчора ввечері, і іншого застосування їй Лана не знайшла.

Вона вийшла з готелю, повернула до моря й за двадцять кроків зупинилася. Бронза холонула. Вона повернула назад, і бронза потеплішала.

Гаряче. Холодно.

У цю гру з нею грався батько. Ховав у домі бурштинову намистину й ходив слідом, великий, бородатий, і гудів: холодно, Ланко, холодно, зовсім мороз. Їй було шість. Намистину вона знаходила завжди, бо батько не вмів ховати й не вмів брехати, і обох цих вад мати йому так і не пробачила.

Від спогаду стало тепло й одразу прикро. Брехати не вмів, а про хлопчика змовчав.

Тепер водила бронза.

Знак провів її повз канал, повз церкву з колонами, яка при денному світлі виявилася просто великою й нудною, через площу з трамвайними рейками, якими нічого не їхало, і потяг угору. Вулиця дерлася на гору. Тут імператрицина лінійка кінчалася: будинки видиралися схилом як заманеться, між ними стирчали кипариси, і на мотузках сохла білизна, що пережила ніч. Одне простирадло злетіло на кипарис і висіло там білим прапором. Місто здавалося, але ніхто не прийшов приймати капітуляцію.

Біля будинку номер одинадцять знак нагрівся так, що Лана вийняла руку з кишені.

Будинок був ніякий. П'ять поверхів сірого тиньку, зелені віконниці, на першому поверсі аптека з зеленим хрестом, який блимав, хоча надворі було світло. У цьому місті тисяча будинків із такими фасадами, і в жодному, якщо вірити тинькові, не відбувалося нічого цікавішого за гіпертонію.

Лана знала ціну фасадам. Її власний дім іззовні мав вигляд помешкання бухгалтера, який боїться сусідів.

На латунній панелі біля дверей було шість кнопок. П'ять з іменами й заняттями: стоматолог, адвокат, ще адвокат, вдова, «Імпорт-експорт». На шостій стояло одне слово.

Vidali.

Ні імені, ні професії. Так підписуються люди, яким нема чого пояснювати, хто вони такі.

Серце в неї стукнуло десь у горлі. Вона розсердилася на серце й натиснула.

Динамік помовчав, клацнув і заговорив молодим чемним голосом.

— Четвертий поверх, — сказав голос. — Ліфт не працює з сімдесят четвертого року, і ми йому за це вдячні. Підіймайтеся, синьйорино. Кава вже стоїть.

Замок загудів.

На сходах пахло котами й мастикою. Сходинки були стерті посередині: сто п'ятдесят років ними ходили ті самі родини, і кожна берегла краї. На четвертому поверсі перед єдиними дверима лежав килимок, щетинистий і новий, а в дверях стояв чоловік її віку, худий, у темному светрі, з обличчям хлопчика, якого в дитинстві надто часто водили по музеях.

Вони подивилися одне на одного. Лана чекала, що відчує щось значуще: спорідненість, ворожнечу, удар струмом. Відчула вона цікавість і легку досаду. Чужий виявився доглянутішим.

— Маттео Відалі, — сказав чоловік у дверях. — Витріть ноги, будь ласка. Паркетові байдуже, йому двісті років, він бачив австрійців. Спокійніше буде мені.

Лана витерла.

— Драгиця подзвонила? — спитала Лана.

— Драгиця не дзвонить, — зітхнув Маттео. — Драгиця надсилає повідомлення з одного слова, а далі думай що хочеш. У листопаді було «дме». Я три дні не виходив із дому.

Він відступив і пропустив її у двері.

— Учора було «льох», — додав він їй у спину.

Сцена 2. Дім із масками

За дверима кінчався Трієст і починалося щось інше.

Коридор ішов углиб будинку далі, ніж дозволяли стіни. Вікон у ньому не було. Світло давала люстра з муранського скла, запалена впівсили, і в цьому світлі все мало колір старого вина: оксамитові завіси замість дверей, чорний лак паркету, шпалери з тисненими ліліями. На обох стінах висіли дзеркала, одне навпроти одного, і в них коридор повторювався стільки разів, що в Лани запаморочилося в голові. Родина, вочевидь, економила на площі й добирала відображеннями.

Між дзеркалами висіли маски.

Білі, з гострими підборіддями. Чорні овальні, без рота. Одна з дзьобом завдовжки з лікоть і круглими скляними очима. Вони дивилися на гостю порожніми очницями, і жодна не висіла криво. Лані стало не по собі, і вона одразу зрозуміла чому. Так на неї дивилися в податковій.

Удома в Лани на стінах висіли сокири й щити, зі стельової балки шкірилася драконяча голова, а у вітальні стояло опудало ворона, якого мати звала Едґаром і щонеділі протирала від пилу. Вона раптом побачила це збоку. Дві родини, яким дісталася одна й та сама дивина, і кожна оформила її як зуміла. Одні повісили сокири. Інші — обличчя. Їй стало смішно і трохи шкода обох родин.

— Баута, — сказав Маттео, помітивши, куди вона дивиться. — Біла, з підборіддям. Знаєте, чим вона добра? У ній можна їсти й пити, не знімаючи. Підборіддя висунуте, ложка проходить. Венеційці винайшли маску, в якій зручно вечеряти. Це все, що треба знати про Венецію.