Розділ 1: Фатальна підкинута записка

      Вересень у Львові завжди починається так, наче літо просто передумало купувати квиток на зворотний потяг і залишилося ще трохи потусуватися на площі Ринок. Сонце нещадно смажило крізь величезні арочні вікна третього поверху престижного ліцею «Оберіг», перетворюючи кабінет географії на філіал пекла з легким ароматом свіжої фарби, лаку для волосся та підліткового відчаю.

       Тимофій, якого всі друзі та знайомі вже років п’ять називали виключно Тео, сидів за третьою партою середнього ряду і намагався не стекти лужицею на паркет. У його голові крутилася лише одна думка: чому люди, які винайшли шкільну форму, ніколи не носили ці щільні темно-сині штани в тридцятиградусну спеку?

        Тео підпер підборіддя рукою. Його обличчя в цей момент являло собою ідеальну ілюстрацію до мему «Коли зранку прокинувся, але забув підвантажити життєві цілі». Він мав дивовижну суперздатність — його міміка жила своїм власним, неймовірно бурхливим життям. Будь-яка емоція, від легкого здивування до екзистенційного жаху, миттєво відображалася на його обличчі так яскраво, що друзі регулярно скрінили його випадкові фотки з відеодзвінків для створення внутрішніх стікерпаків у Telegram.

        Проте сьогодні міміка Тео була налаштована виключно на режим «романтична меланхолія». А все тому, що на першій парті лівого ряду, якраз під кутом тридцять градусів від його лінії зору, сиділа Аліна.

       Аля. Дівчина-фея. Дівчина-сонце. Дівчина, яка примудрялася виглядати естетично навіть тоді, коли намагалася виплюнути випадково проковтнуту кісточку від кавуна. Вона акуратно заправляла пасмо світло-русявого волосся за вушко, щось швидко занотовуючи в зошит. На її зап'ясті висів об'ємний рожевий шопер, а з великої білої термокружки йшов ледь помітний пар — Аля навіть у таку спеку пила якийсь лавандовий раф.

       Тео важко зітхнув. Він був закоханий у неї з травня, коли вони випадково опинилися в одній черзі за круасанами у Lviv Croissants. Вона тоді впустила свій чек, він його підняв, їхні погляди зустрілися, і все — Тео пропав. Його серце зробило такий кульбіт, якого не повторить жоден олімпійський гімнаст. Але за всі ці місяці він так і не наважився сказати їй щось більше, ніж стандартне: «Привіт, скинеш домашку з англійської?».

         — Тео, альо, Х'юстон, у нас проблеми! — надто гучно пошепки пролуноло прямо над вухом.

      Тео здригнувся і ледь не злетів зі стільця. Поруч сидів Рома — його найкращий друг, людина-катастрофа і за сумісництвом головний постачальник крінжових новин у ліцеї. Рома мав розпатлане кучеряве волосся, розстебнутий на три ґудзики комір сорочки та вічний вираз обличчя людини, яка щоправда знає, де лежать відповіді на НМТ, але нікому не скаже.

         — Ти чого кричиш? — так само пошепки обурився Тео, пригладжуючи чубчик. — Олена Василівна зараз почує і змусить нас перераховувати населення Бангладеш вручну!

        — Заціни, який треш, — Рома підсунув свій телефон прямо під ніс Тео, майже торкаючись екраном його носа. — Пам'ятаєш той паблік «Плітки Оберигу» в ТГ? Ну, той, який начебто видалили в минулому році після того, як завучка знайшла там фотку свого кота з підписом "Головний корупціонер ліцею"?

            — Ну?

         — Так от, його перезапустили! І там уже є перший пост. Дивись, чувак з паралельного виклав скрін сторіз якоїсь дівчини, де на задньому плані видно... ну, скажімо так, дуже цікавий ракурс нашого фізрука, який намагається зробити шпагат. Короче, це розрив! Я вже кинув лайк, але там у коментах просто Третя світова починається.

         Тео закотив очі:

      — Рома, у нас перший урок у навчальному році Географія. Олена Василівна вже п'ять хвилин малює на дошці якусь демографічну піраміду, яка схожа на криву хату. Який Telegram? Які плітки?

        — Ой, хто б казав про концентрацію, — Рома хитро примружився і простежив за поглядом друга.  — Ти вже п'ятнадцять хвилин пропалюєш очима дірку в спині Аліни. Чувак, твій рівень слюнотечі вже перевищує рівень води в Полтві. Може, підійдеш і нарешті поговориш? Або напиши їй в інсті. Хочеш, я скину їй мем і відмічу вас обох?

      — Тільки спробуй! — прошипів Тео, відчуваючи, як щоки починають горіти. — Я сам усе зроблю. Коли прийде час.

       — Ага, десь у районі твого тридцятиріччя, коли у неї вже буде троє дітей і міні-купер, — хмикнув Рома, але телефон сховав під парту, бо Олена Василівна раптом різко повернулася до класу, постукуючи крейдою по дошці.

       — Отже, одинадцятий-Б, — суворо промовила вчителька, поправляючи окуляри на ланцюжку. — Я бачу, що за літо ваші мізки повністю трансформувалися в короткі відео з ТікТоку. Але нагадую: в кінці року на вас чекає тестування. І якщо хтось із вас переплутає меридіани з паралелями, я особисто відправлю вас на екскурсію в географічний центр України без навігатора. Пишемо конспект! Записуємо: «Чинники формування демографічної ситуації...»

          Клас дружно і тужливо зітхнув. Зашуршали зошити. Тео поліз у свій рюкзак, який лежав на підлозі. Його рука гарячково нишпорила між спортивною формою для фізкультури, яка ще пахла кондиціонером «Альпійська свіжість», напівпорожньою пляшкою води та трьома пачками м'ятних жуйок.

          Пусто.

         Зошита з географії не було.

        Тео завмер. Його обличчя миттєво перейшло в режим «крик про допомогу». Він точно пам'ятав, як зранку кидав на стіл товстий зелений зошит на 96 аркушів, який купив у Книгарні "Є" спеціально для цього предмета. Невже він залишив його на тумбочці в передпокої, коли в паніці шукав другий носок?