Глава п’ятдесят третя:квіти на краю балкона.

Двері старої квартиры піддалися з м'яким, знайомим із дитинства клацанням. Таня ступила через поріг і замерла: на дивані у вітальні, осяяній м'яким полуденним світлом, тихо розмовляли покійні бабуся й дідусь. Вони виглядали саме так, як за життя понад двадцять років тому — спокійні, з добрими, трохи зрадливими зморшками біля очей. З кухні з чашкою чаю вийшла покійна мама.
— Ви… як ви тут? — видихнула Таня, не вірячи власним очам.
— Ми просто повернулися додому, — усміхнулася мама, проходячи повз. — Я до тебе переїхала і буду тут жити. Ходімо, кое-що покажу.
Мама потягнула за собою легку гардину і відчинила балконні двері. Таня вийшла слідом за нею і аж подих перехопила. Увесь балкон, від підлоги до самого парапету, був уставлений пишними горщиками. Буйна зелень, яскраво-червоні пеларгонії, білосніжні фіалки та палаючі бегонії заповнювали весь простір, наповнюючи повітря пряним запахом свіжої землі та літа.
— Це мої вазони, — м'яко мовила мама, погладивши зелений листок. — Тепер вони стоять тут.
Дедусь із бабусею, які відійшли у засвіти багато років тому, вийшли слідом, стали за спиною у Тані й тихо піддакнули: «І ми теж залишаємося в тебе, будемо жити тут. Ми ж завжди жили в цій квартирі». На душі в Тані замість страху розлилося дивовижне, давно забуте відчуття цілковитого захисту та тепла.
Картина підерлася серпанком, і за мить Таня опинилася на знайомій вулиці з минулого. Десять років тому вона працювала нянею в багатій родині, але тепер ця сім'я чомусь влаштувалася у квартирі покійної мами — там, де наяву зараз жила донька Тані. На вулиці її зустріла господиня будинку: вона весело сміялася з подругами, а потім попросила Таню піднятися нагору й навести лад у домі до повернення сина зі школи.
Піднявшись, Таня відчинила двері й натрапила на безлад. Посюди були розкидані речі, на столах накопичилося сміття, а постелі стояли розритими. Таня не стала сперечатися. Вона мовчки засукала рукава, взяла ганчірку й узялася до роботи: акуратно зібрала сміття, збила подушки й почала складати важку ковдру.
У цей момент клацнув замок — зі школи повернувся хлопчик. Він не став бігати чи шуміти, а просто підійшов до Тані, узявся за протилежний край пишної ковдри й спокійно допомагав їй складати її куточок до куточка, наводячи в домі ідеальну тишу та затишок.
Таня прокинулася з дивовижно легким серцем. Вона довго дивилася на ранкові відблиски на стелі, ніби все ще відчуваючи аромат маминих квітів і відчуваючи за плечима невидиму, але міцну присутність предків. У цей момент вона остаточно зрозуміла: жоден хаос минулого і жодні життєві протяги більше не здатні похитнути її спокій. Усі рідні, які приходять у снах, не несуть печалі — вони опікають її дім, а вона лише звільняє простір для того головного, що передав їй Рід: уміння любити, берегти свій отчий дім і без страху передавати це тепло далі.