Глава сорокова:два листки лавра на золотому піску.

Кімната душила її колишнім життям. Куди не кинь оком, повсюди лежали огидні купи бруду та відходів — символ усього відболілого, старого й непотрібного, що залежалося в кутках душі. Вона затамувала подих і зробила крок уперед. Нога м’яко ступила прямо в одну з калюж. «До грошей і великих змін», — промайнула дивна, майже іронічна думка, але часу роздумувати не було.
У кутку кімнати сиділа юна, тендітна дівчина, яка уособлювала її власну творчість, приховані мрії та колишню несміливість. Дівчина боялася ворухнутися. Тоді вона підійшла, міцно взяла юнку за руку і, попри її тихий опір, рішуче потягнула за собою. Вона точно знала: залишатися тут більше не можна. Треба було діяти вольовим зусиллям, навіть якщо доводилося тягнути саму себе у нове життя силою.
Мить — і задушлива стіна старої кімнати розчинилася. Перед ними відкрився безкрайній океан Домінікани. Сліпуче сонце заливало білосніжний пісок, а повітря пахло свободою та солоним бризом. Юна дівчина поруч раптом затихла і розправила плечі, вбираючи це тепле, дороге світло нового світу. Вони нарешті вирвалися на простір, де панував достаток і визнання.
На одній із колоритних вуличок їм назустріч вийшла висока негритянка. Її шкіра лисніла, мов чорний янтар, а в глибоких очах читалася мудрість самої долі, спокій і велич ідеального, щедрого покупця. Жінка зупинилася, поважно протягнула руку і поклала їй на долоню два бездоганних, свіжих лаврових листки — стародавній символ тріумфу, слави та великого успіху.
Вона закрила пальці, відчуваючи, як через цей дар у тіло розливається спокійна впевненість у власному таланті. Вона подивилася жінці в очі й вимовила головні слова, що відкривають будь-які замки Всесвіту:
— Приймаю з благодарністю.
Темношкіра Хозяйка Долі ледь помітно посміхнулася і тихо, але вагомо відповіла:
— Во благо.