Розділ 20. Мінхо

Я дивився на неї, і моє серце розривалося на тисячі крижаних уламків. Її обличчя було білим, як мармур, а губи — заплямовані цією жахливою, чорною кров’ю. І вона тягнулася до каблучки...

— Дурненька... — прохрипів я, притискаючи її закривавлені руки до своїх грудей. — Моя маленька, несамовита дівчинко. Хіба ти досі не зрозуміла? Якщо ти помреш, Марі, цей світ перестане існувати для мене. Немає нікого "іншого". Тільки ти. Завжди тільки ти. Твоє життя — це мій єдиний подих.

Навколо нас темрява почала згущуватися, оживати. Мої тіні, що завжди були моєю зброєю, зараз поводилися інакше. Вони пульсували люттю, вони обплітали наші тіла, створюючи живий щит, і я чув їхній шепіт прямо у своїй крові:

«Господарю, Ми відчуваємо Його гниль... Він близько, але Ми не дамо Йому торкнутися Світла, яке Ти обрав».

«Його ікла — ніщо проти Нашої порожнечі. Ми вип’ємо Його морок раніше, ніж Він зробить крок до Неї».

«Кров за кров, Господарю. Ми розірвемо Гончака на клапті, щоб Вона могла дихати».

Гончак був уже тут. Я чув, як його пазурі шкребуть по камінню бібліотеки за межею мого захисного кокона. Повітря стало крижаним.

Я схилився до неї, торкаючись своїм чолом її гарячого чола. Я хотів передати їй усю свою силу, усю свою лють, аби тільки вона не заплющувала очі.

І тоді вона заговорила. Так тихо, що я відчув цей звук швидше шкірою, ніж вухами.

— Я кохаю тебе... — промовила вона.

Ці слова вдарили мене сильніше за будь-яке прокляття. Вони стали тим останнім якорем, який не дозволив мені остаточно перетворитися на монстра від розпачу. Я стиснув її руку так, що каблучка вп’ялася в мою долоню.

— Я теж кохаю тебе, Марі. І саме тому ти сьогодні не помреш.

Я розвернувся до темряви, де вже спалахнули два гнилих, жовтих ока звіра. Мої руки спалахнули чорним полум’ям, а тіні за моєю спиною розправилися, наче величезні крила хижака.

— Чуєш, тварюко? — мій голос перетворився на громовий гуркіт. — Вона сказала, що кохає мене. А це означає, що ти вже програв. Спробуй підійти — і я змушу тебе благати про смерть.