Квіточки

Того дня стояла виснажлива спека…

Стара жінка повільно тягла за собою невеликий візок із картонною коробкою, заповненою білими квітами.

Згублена, втомлена, закутана в довгу й надто теплу для такої погоди шаль, бабуся іноді піднімала своє зморщене личко і з надією вдивлялася в байдужі обличчя перехожих, які метушливо поспішали у своїх справах.

– Квіточки, – ледь чутно шепотіла вона, – квіточки…

Її квіти були схожі на неї саму. Маленькі, запилені і в'ялі під палаючим сонцем.

Повз стареньку пройшов хлопець. Він був не добрим і не поганим, не добрим і не злим. Він, як і сотні жителів Міста, волів закритися власною бронею, зосередившись на своїх думках та своїх проблемах. Хлопець чомусь зупинився і глянув услід старій жінці. Щось ворухнулося всередині його сірих обладунків.

За два кроки наздогнавши бабусю, він перегородив їй шлях і спитав ціну квітів.

Зморшкувате обличчя жінки висвітлила тепла добра усмішка.

Сплативши смішні мізерні гроші, хлопець прийняв з її рук букетик хирлявих, тьмяних квітів й усміхнувся у відповідь.

Бабуся покотила свій візок з порожньою коробкою додому. Пройшовши лише кілька кроків, вона обернулася…

Її квіти жалюгідною купкою лежали у траві. Хлопець уже загубився у натовпі. Радість в очах бабусі поступилася місцем смутку. Повернувшись, повільно, як і все, що вона робила, жінка підняла квіти, лишивши в траві гроші.

Бережно притискаючи до грудей букетик, вона побрела далі, все також тихо закликаючи до перехожих:

– Квіточки...