Навколо Єви було багато голосів, більшість із яких дівчина не могла згадати. Коли ж вона спробувала розплющити очі, яскраве світло змусило її миттєво замружитися.
— Доню, люба, розплющ очі... Ти навіть не уявляєш, що я пережила за цей час!
Голос Клер звучав так близько, але зміст того, що Єва щойно почула, ніяк не міг вміститися в її голові.
«Я вмерла чи з’їхала з глузду?» — це було єдине питання, на яке зараз був спроможний її виснажений мозок.
Довіритися голосам навколо Єва не ризикнула, тому наважилася для початку поворухнути лівою рукою. Щойно дівчина спробувала підняти її, щоб доторкнутися до власного обличчя, як одразу відчула різкий біль — то була голка від крапельниці.
— Не ворушіться, міс, ви можете собі нашкодити, — раптом почувся серйозний, але турботливий голос незнайомої жінки.
«Напевно, медична сестра», — подумала Єва і покірно повернула руку в попереднє положення.
— Доню, ти налякала мене, будь ласка, не роби так більше, — знову заговорила Клер, і в її тремтячому голосі відчувалося справжнє хвилювання.
«Тобі не здається, що ти запізнилася з турботою на декілька років?» — хотіла відрізати Єва, але щось всередині не дозволило їй вимовити це вголос. Тому питання, яке вона врешті змогла собі дозволити, прозвучало зовсім інакше:
— Чому я тут?
— Тебе знайшов Адріан. Ти лежала нерухомо на підлозі в авдиторії університету, — Клер спробувала перевести подих. — Якби не він, я навіть не уявляю, що могло статися з тобою…
І вперше за довгий час Єва побачила сльози в очах Клер.
— Як давно? — розгублено видала Єва.
— Три дні… — Клер закрила обличчя долонями. — Я думала, що посивію, поки дочекаюся твого пробудження. Я відчуваю провину за те, що трапилося з тобою. Здається, я занадто тиснула на тебе… Дуже боялася, що ти станеш схожою на свого батька, а воно он як вийшло…
Сльози знову потекли з очей Клер, але тепер їх стало удвічі більше.
— Мамо…
Єва хотіла ще щось додати, але через присутність сторонніх так і не наважилася. Раптом погляд дівчини зупинився на молодій жінці, яка стояла за спиною Клер і саме в цей момент намагалася привернути увагу. Єва за одягом здогадалася, хто це.
— Міс Єво, мене звати Глорія, я дуже рада, що ви прокинулися, — лікарка тепло посміхнулася, підійшовши ближче. — Щоб остаточно впевнитися, що з вами все гаразд, мені потрібно поставити вам декілька запитань наодинці. Якщо ніхто не проти... — і з цими словами вона красномовно поглянула на Клер.
— Ні-ні, звичайно, — поспіхом промовила Клер й слухняно вийшла до коридору.
— Як ви почуваєтеся? Нічого не турбує? — запитала Глорія, присівши на край стільця біля ліжка.
— Якщо чесно, то трохи дивно... Давно так довго не спала, — спробувала пожартувати Єва.
— Спроби жартувати — це добрий знак, — лікарка розуміюче кивнула, але її погляд став серйознішим. — Але якщо без жартів... Що останнє ви пам'ятаєте перед тим, як розплющили очі тут, у палаті?
— Не впевнена, що зможу суттєво вам допомогти з цим, — тихіше відповіла Єва, опустивши погляд на ковдру. — Таке враження, що мої спогади — як кіноплівка, яку зліпили з різних шматків, що зовсім не поєднуються між собою, і силоміць вставили мені в голову, — з цими словами дівчина показала пальцем на свій лоб.
— Розкажіть мені більше про ці шматки спогадів, — Глорія уважно подивилася на Єву і злегка нахилилася вперед. — Можливо, разом ми зможемо швидше розібратися?
— Навколо суцільна темінь і прохолодний дощ... — Єва раптово здригнулася, ніби прямо зараз перебувала під тією зливою. — Я кудись поспішала, але не можу пригадати куди. В моїх руках щось є… це музична скринька з мого дитинства, — раптом дівчина злякано глянула на Глорію. — Де вона? Де моя скринька?!
— Яка скринька? — Глорія здивовано насупилася, уважно спостерігаючи за реакцією пацієнтки. — Коли вас привезли до лікарні, поряд не було ніякої скриньки.
— Темно-вишнева… Вона точно мала бути зі мною! Я ніколи її не залишала! — в паніці заплакала Єва, безсило закриваючи обличчя руками.
— Якщо вона була, ми обов’язково її знайдемо, Єво, — лагідно й заспокійливо промовила Глорія, торкнувшись її плеча. — Я на вашому боці й зроблю все можливе, щоб вам допомогти.
— Дякую... — ледь чутно прошепотіла дівчина, витираючи сльози з обличчя.
— Поки немає за що, — м'яко посміхнулася Глорія, підводячись зі стільця. — А зараз я залишу вас, щоб ви могли трохи відпочити.
Весь цей час у коридорі ніяк не могла заспокоїтися Клер. Вона вже декілька разів перерахувала вазони на підвіконнях, але так і не змогла зупинити хвилювання. Коли ж у дверях побачила лікарку, яка виходила, то одразу підбігла до неї.
— Поки не можу повідомити вам нічого ні поганого, ні хорошого, — одразу заговорила Глорія, делікатно відводячи Клер трохи далі від дверей палати. — Потрібно провести декілька додаткових обстежень, тоді я зможу щось вам сказати конкретніше. До речі, Єва говорила про якусь скриньку. Ви не знаєте, де вона може бути?
— Вперше чую про скриньку, — Клер здивовано розвела руками, а в її очах знову спалахнула тривога. — Я ніколи не бачила в кімнаті Єви чогось подібного.
— У кожного з нас можуть бути свої секрети, хіба не так? — зауважила лікарка перед тим, як розвернутися й піти далі по коридору, залишивши Клер наодинці з новою хвилею тривожних думок.
Клер нічого не змогла заперечити, бо чудово розуміла, що лікарка права.
— Доню, на мене чекають термінові справи, — промовила Клер, повернувшись до палати. — Я мушу бігти, але обіцяю, що вже завтра з самого ранку буду біля тебе. Відпочивай.
— Не хвилюйся так за мене, я вже давно доросла дівчинка, — бадьорим голосом відповіла Єва, намагаючись заспокоїти маму.
Не тільки у Клер були термінові справи — Єва також вирішила всерйоз підійти до повернення спогадів. Як тільки двері зачинилися, вона заплющила очі в надії, що хоча б щось зможе згадати.