Квітка, що дарує сни

За трьома старими яблунями, за низеньким парканом, густо обплетеним диким виноградом, стояла теплиця.

Колись вона, мабуть, була дуже гарною. Тепер деякі шибки пожовкли від часу, дерев’яні рами потріскалися, а біля самого входу розрісся плющ. На дверях висіла мідна ручка у формі равлика. Куди б не повертали ці двері, равлик завжди дивився в один і той самий бік. Здавалося, він просто не хотів знати, що відбувається позаду нього.

Усередині було затишно. Сонячні зайчики стрибали по листю, з-під стелі звисали горщики з рослинами, а вздовж стін стояли грядки. У великій дерев’яній діжці жили три жаби. Звідки вони взялися, ніхто не знав. Принаймні самі жаби цього не пояснювали.

У теплиці пахло вологою землею, м’ятою і чимось солодким — наче малиновим варенням.

А ще там іноді щось клацало, шурхотіло й тихенько дзеленчало. Особливо ввечері, коли сонце ховалося за яблунями.

Та найбільше дивувало інше: попри свій занедбаний вигляд, теплиця була напрочуд охайною. Доріжки завжди залишалися підметеними, горщики стояли на своїх місцях, а на грядках не було жодного зайвого бур’янця.

Про все це дбав маленький робот-садівник на ім’я Теплик.

Люди давно не навідувалися до нього, але Теплик про це не надто замислювався. У його пам’яті зберігалася чітка програма:

Поливати рослини. Прибирати доріжки. Перевіряти стан ґрунту. Дбати про теплицю.

Жодного слова про те, що робити, коли господарі не повертаються.

Тому Теплик працював.

Щоранку він поливав троянди, перевіряв помідори, підмітав доріжки й оглядав кожну рослину. Особливо ретельно він перевіряв кактус, який стояв на підвіконні.

— Чи не сумуєте сьогодні? — запитував Теплик.

Кактус мовчав.

— Зрозуміло, — записував робот у свій журнал. — Скарг не надходило. Ймовірно, задоволений.

Потім він переходив до наступного горщика.

Теплик мав багато інструкцій. Деякі були записані в його пам’яті, інші — у старій потертій книжечці з плямою від землі на обкладинці. Хто дав йому ці інструкції, він уже не пам’ятав. Та й це не здавалося йому особливо важливим.

Інструкції були. Рослини потребували догляду. Отже, роботу слід було виконувати.

Аж ось одного дня в теплиці сталося дещо незвичайне.

Сонце щойно заглянуло крізь скляний дах, крапельки роси блищали на листі, а Теплик уже закінчив поливати останню грядку.

Саме тоді він почув тихеньке:

— Апчхи!

Робот завмер.

Вимкнув лійку.

Прислухався.

— Апчхи! — повторилося десь за старим дерев’яним стелажем.

Теплик повільно повернув голову ліворуч. Потім праворуч. Потім знову ліворуч, бо перший поворот видався йому недостатньо переконливим.

— Увага! — сказав він. — У теплиці виявлено чхання. Прошу встановити, хто чхає.

І вперше за багато років у його розкладі з’явилося завдання, якого там ніколи не було.

Теплик під’їхав до старого дерев’яного стелажа й обережно зазирнув за нього.

На нижній полиці стояв глиняний горщик. Він був такий запилений, що на його боці хтось колись намалював пальцем усміхнену мордочку. Усмішка майже стерлася, але все ще здавалася напрочуд задоволеною.

У горщику росла маленька зелена рослинка.

Вона мала два кругленькі листочки, тоненьке стебельце й одну крихітну бруньку на самісінькій верхівці.

— Перевірка, — оголосив Теплик. — Назвіть ваше найменування.

Рослинка мовчала.

— Назвіть ваше найменування голосніше.

Рослинка трохи похитнулася.

— Відповідь не зафіксовано, — повідомив робот. — Можливо, ви не розчули запитання.

Він підкотився ближче й повторив:

— Як вас звати?

— Апчхи! — відповіла рослинка.

Теплик завмер.

Він мав інструкції для троянд, інструкції для помідорів, інструкції для кактусів і навіть окрему інструкцію на випадок, якщо жаба випадково опиниться в лійці.

Але інструкції для рослин, які чхають замість розмовляти, у нього не було.

Теплик відкрив свій службовий довідник.

«Рослини. Основні види».

Він перегорнув сторінку.

«Рослини. Додаткові види».

Ще сторінку.

«Рослини. Види, які не вмістилися в попередніх розділах».

Жодної згадки про чхання.

— Дивно, — сказав робот. — Дуже дивно. Треба діяти відповідно до протоколу.

Він підняв лійку й обережно полив рослинку.

Крапелька впала на листочок.

Рослинка здригнулася.

— Апчхи!

Теплик полив її ще трішечки.

— Апчхи!

Він полив її з іншого боку.

— Апчхи! Апчхи!

Робот негайно припинив поливання.

— Висновок: вода не допомагає. Або допомагає надмірно.

Він занотував це в блокноті й замислився.

— Можливо, вам потрібне сонячне світло.

Теплик обережно взяв горщик обома механічними руками й переставив його ближче до вікна. Саме туди, де вранці сонце залишало найтеплішу золоту пляму.

Рослинка розправила листочки.

Крихітна брунька на її верхівці ледь помітно засвітилася.

Теплик нахилився ближче.

— О! — сказав він. — Світіння. Це вже краще.

Брунька засвітилася яскравіше.

А тоді з неї виринула маленька прозора бульбашка.

Вона повільно піднялася над горщиком, погойдуючись у повітрі, наче мильна кулька. Усередині щось мерехтіло — блакитне, золотаве й рожеве водночас.

Бульбашка підлетіла до самого носа Теплика.

Робот відхилив голову.

Бульбашка відхилилася теж.

Він нахилився праворуч.

Вона попливла праворуч.

Теплик обережно простягнув палець.

Бульбашка торкнулася його металевого кінчика й тихенько дзенькнула.

Так, саме дзенькнула.

Наче всередині хтось ударив маленькою срібною ложечкою по кришталевій склянці.

Теплик завмер.

— Увага, — прошепотів він. — У теплиці виявлено об’єкт, який не передбачено жодною інструкцією.