Глава 7

- Мілано Валеріївно! Добридень! – почулося зі сходів. – Яке щастя Вас зустріти, адже я не часто сюди заходжу, все таки історичний факультет аж в Старому місті.

Герман опустив руку, звільняючи Мілану з полону і уважно подивився на молодого чоловіка, що саме порівнявся з ними. Костюм, галстук, портфель – все, як треба, викопаний професор, тільки окулярів з подвійними лінзами не вистачає, але Безсмертний був впевнений, що вони в нього є. На вигляд років тридцять п’ять, але ж хто його знає тих істориків. Його, буквально, затопила неприязнь до цього типа, що так нахабно перервав їх.

- Андрію Петровичу, рада бачити, - посміхнулася Мілана. – По справах?

- Так, саме так, - він глипнув на Германа, що безцеремонно його роздивлявся, наче комаху під мікроскопом.

- О, перепрошую, я не познайомила, - вирішила розрядити обстановку дівчина, - це наш гість з Туманного Альбіону… Продовжити Герман їй не дав, простягнувши першим руку, сказав англійською:

-  Деслес. Вибачте, української не знаю.

Мілана закотила очі, що за гру він веде. Чому нікому не каже, що навчався тут?!

- Андрій, приємно познайомитися, - відповів ламаною англійською історик і мало не скривився, потайки потираючи долоню від міцного рукостискання Безсмертного. – Я ж правильно сказав?

- Так, так, все правильно, - Мілана подивилася на Германа з осудом, навмисно ж так стиснув руку бідному Левицькому, той аж побілів.

- Ваше обличчя мені дуже знайоме, - замислено проказав Андрій на рідній мові. – Не знаю, де я Вас бачив. Мілана зітхнула і неохоче перевела сказане Герману, чиї очі весело поблискували, наче його вся ця ситуація дуже забавляла. 

- Скажи цьому телепню, Мілко, що я дуже сумніваюся, що він слухає рок, - відказав глузливо і отримав від подруги ще один застережливий погляд.

- А-а, сказав, що навіть не уявляє, як таке можливо, - скоромовкою проспівала Мілана, вирішивши вже прощатись, поки розмова не дійшла до абсурду. – Якось побачимось. Потрібно вже бігти, студенти чекають.

- Мілано, зачекай, - зупинив її Левицький, вхопивши за лікоть і нахиляючись до вуха тихо промовив, - Я англійську, звичайно, погано знаю, але мені здалося, що мене тільки що назвали бовдуром, - він несміло лупнув очима на Деслеса, який всім своїм виглядом показував, що якщо Андрій за кілька секунд не забереться звідси і не зникне, то дуже пожалкує.

- Ні-ні, - заперечила Мілана, - тобі почулося, вона виразно подивилася на Германа. – Ну все, бувай! До зустрічі!

- До побачення! – Андрій Петрович пішов у сторону деканату, кілька разів покосившись перед цим на іноземного гостя. Безсмертний широко посміхнувся і помахав рукою.

- Що це було? – зашипіла Мілана, вимагаючи пояснень.

- Що саме ти маєш на увазі? – поцікавився Безсмертний, галантно пропускаючи її в аудиторію.

До кінця пари Мілана практично не брала участь у жвавих дискусіях її студентів з Деслесом, проте найпоширеніші помилки все ж занотовувала, щоби наступного разу їх проаналізувати та провести роботу. Дівчата позбавилися скутості і не соромилися задавати питання, кілька разів навіть виникали суперечки між ними з приводу того, яка пісня найкраща в творчості гурту «Хардвей». Їм і досі не вірилося, що соліст сидить тут поруч із ними і запросто розповідає про неймовірні вчинки фанів та кумедні історії з концертів, які траплялися з ним. Заспівати Герман відмовився, як його не просили, віджартувавшись, що це влетить їм у копієчку.

Мілана сиділа напівобертом до Германа й уважно слухала його, вона не могла збагнути, як так сталося, що її друг – відома особистість, а вона нічого про це не знає. Та нехай вона б і побачила його на сцені, хіба ж зрозуміла б, що то її Герман. Адже це дві різних людини.

 Зараз між ними відчувалася деяка напруга, недоговореність, обоє дивилися один на одного лише тоді, коли інший відвертався чи не помічав. Потайки. Нишком від усіх. Коли продзвенів дзвінок, студенти не хотіли розходитися, вмовляючи викладачку відпросити їх у В’ячеслави Олексіївни, що читала у них німецьку, і провести натомість ще одну пару англійської. Та Мілана була непохитна. Наприкінці вона закликала не робити сенсації з приїзду Деслеса до міста, а поставитися з розумінням до його бажання відпочити інкогніто. За це Герман був дуже вдячний, оскільки останнім часом надокучлива жовта преса не залишала його в спокої.

Як тільки підопічні Мілани повільно покинули аудиторію, випросивши насамкінець обіцянку у Деслеса подумати про тур містами України, вони зосталися самі.

- Ти вільна? – запитав Герман, спостерігаючи як Мілана кладе ручу та блокнот у сумочку.

- Так, це моя остання пара сьогодні.

- Вони класні, і ти добре їх навчила. У більшості хороший рівень. Пробач, що вказував тобі.

- Ні, ти був правий, я вже занадто прискіпувалася, зазвичай я так не роблю, - вона повісила сумку на плече і подивилася на Безсмертного. Він стояв у своїй улюбленій позі, широко розставивши ноги і зачепившись великим пальцем за кишеню джинсів. В іншій руці Герман крутив сонцезахисні окулярі з жовтими скельцями, що пасували до його широкого браслету кольору гірчиці  на зап’ястку.