Частина 4

Змінився він, чомусь. Три дні

До неї придивлявся тихо

Сказати все їй? Але ні!

А раптом буде тоді лихо?

Почав боятись за дітей,

Можливо, мститися вернулась…

Він забагато знав смертей.

Боятись Квітку? Смішно було.

Як сумніви розвіять міг?

Поїхав у село злощасне.

Поки ще розум свій зберіг,

там розібратись було б вчасно.

Пішов на батькову могилу,

Ходив серед старих могил.

І ось знайшов, і все відкрилось,

Та вже збагнути нема сил.

Граніт старий, ім’я і дати,

Минуло сорок років вже,

Обличчя можна розпізнати.

Що далі діяти лише?

«Знайшов таки?»- почув позаду.

Сполоханий, він озирнувся.

«То віднайшов свою ти правду?»-

Дідусь до нього знов звернувся.

Ніби звичайний то був дід –

Такий маленький, старий одяг,

Але в очах палає світ,

В них молодої сили годі.

І борода й волосся сиві.

До Жені ближче підійшов:

«Я думав, будеш вже щасливий,

А ти знов темряву знайшов»

«Ви хто такий?- спитав Євген,-

Чого вам треба? Дайте спокій»

«Авжеж піду, далеко ген,

Та зачекай-но, синьоокий.

У тебе є те, що віддати

Тобі напевне вже пора

Я буду в лісі вас чекати.

Звільнишся назавжди, гаразд?

Моя онука, Квітка в тебе»

«Не може буть! Ви – той дідусь?»

«Звичайно. Їй додому треба,

Без неї я не повернусь»

Євген замислився на те

«Але ж вона за мене вийде.

Її ви не заберете,

У ліс до вас вона не прийде!»

«Не ти життя Олесі дав

І не тобі його забрати!»

Дідусь суворим раптом став.

Щось вимовив, не розібрати

«Яка Олеся?» - питав той

«Сам знаєш, бачу ті думки.

То розібрався вже, герой?»

«Ні, все складніше навпаки,-

Зізнався Женя,- я не можу,

Усе не можу пояснить.

Бо Квітка на Олесю схожа,

Та стара рана так болить!

Якби ж ви знали, що я знаю…»

«То твоя мама Лесю вбила.

В душі ту правду ти ховаєш.

Проте вона не в цій могилі»

«Ви звідки..- стало йому лячно,-

Цю таємницю знаю я,

Мені її так необачно

повідала сестра моя»

«Бодай ти правду ту не знав,-

Дідусь зітхнув,- та що робити.

Що вийде так я відчував,

Тобі удруге її вбити»

Євген руками замахав.

«Ви – божевільний, а я ні.

Я свого щастя так чекав,

Про що ви кажете мені?

Олеся й Квітка – це одно?

Вже сорок років як померла!

Пішла на темне річки дно,

Про неї вже і пам'ять стерлась.

Де всі роки вона була?

Їй шістдесят вже має бути.

Так зберегтися як могла?

І як могла усе забути?

Пішла в нікуди. Звідкіля

До мене вийшла, як так сталось?

В казки не вірю, не маля.

Скажіть-но, де ж вона ховалась?»

«У мене, там де Наві світ,-

Той дід промовив, озирнувся,-

Там, де з’являтися не слід»

І якось дивне усміхнувся.

«В той день Олесі не судилось,

Вона не мала помирати.

Боялась плавать, не навчилась,

Тим легко її подолати.

Найкраща подруга штовхнула,

Дивилась поки захлинеться,