Частина 2

Сніданок зранку - і дорога,

За дві години в місті були,

На гості вже тепліший одяг.

Що так тепліше їй, збагнула.

Денис з дружиною пішов,

Євген додому мовчки їхав,

Він, ніби уникав розмов

І дівчина до того звикла.

Їй не хотілося уваги,

Його уваги, не малечі,

Їм віддавала перевагу.

Можливо, так їй більш безпечно.

В квартирі дівчина була

вже більш усміхнена та жвава.

Вона неначе розцвіла,

із подивом все розглядала.

Неначе, справді була з лісу.

Для неї диво душ, плита,

Ще більше диво телевізор,

Цікавиться про все, пита.

Вона з завзяттям всьому вчилась:

Включити кран, налити чай.

За нею діти скрізь носились,

Минула перша та печаль.

Євген спокійніше ставав,

Свої підозри залишив,

Сам Квіткою її вже звав,

Як з подругою говорив.

Всміхалася із добротою

І спілкуватись вміла щиро

На диво справжньою такою,

Неначе янголом безкрилим.

Читати вміла, та сама

Була здивована цим дуже,

Це пояснити не могла,

Та це, здається, їй байдуже.

Після вечері дітям спати

Було пора, бо завтра в школу,

Їх Квітка визвалась вкладати.

Не сперечався Євген знову.

«Чому таке волосся довге,-

Питала Ганночка, - й густе?

Я б лише дякувала Богу,

Якби в мене було таке!»

«Як схочеш, буде, - Квітка каже, -

Та з ним мені не зручно вже»

«Ти тільки не зрізай!» «А як же,

Воно від страху береже»

«Це як?» - спитав Тарасик тут

«Розчесане із молитвами»

Він все одно не міг збагнуть

«Тобі його чесала мама?»

Це слово «Мама» зачепило,

Вона задумалась на довго

І відповідь дать не зуміла,

Їм цікавіше лиш від того.

«А твоя сукня така дивна, -

Сказав Тарасик, - наче сніг.

Як вишить так її зуміли?

Ці квіти, мабуть, оберіг?

Пелюстки з золота неначе,

А листя ніби справжнє теж»

«Мені його дали, юначе,

Ніде такого не знайдеш»

«А гребінець, прикраси гарні? –

Питала Ганна, - Теж дарунок?»

«Вгадала, так і є насправді,

Прикраси ці тамують смуток»

«Шкода, у нас нема таких, -

Сказав, похнюпившись, Тарас, -

Не сумувати я би зміг,

Що мами вже нема у нас.

Вона мені так часто сниться,

А ще жахіття кожен день.

Мені боятись не годиться,

Та я боюсь вночі лишень»

«Ти пам’ятаєш мою пісню?»

Спитала Квітка «Звісно, так!

Мені її співала в лісі»

«Вночі собі співай» «Це як?»

«Як вмієш заспівай, не бійся»

«А можна кликати тебе,

Якщо страшне щось знов насниться?

Ти ніби мама нам тепер»

«Ти що! Вона ще молода! –

Сказала Ганна, зашарілась,-

Пробач нам, Квітка» «Не біда.

Допоможу, коли лишилась»

Євген віддав кімнату гості,

На ліжку постіль їй стелив,

Сам в залі буде тиждень поспіль

Спати без зайвих яких слів.

Коли зайшла в його кімнату,

Свої він речі прибирав.

А їй свою сорочку дати

Він мусив, іншого не мав.

«Можливо, краще я у залі?»