Частина 1

Коли ти гарна й молода,

Коли нічого не боїшся,

Не знаєш що таке біда,

Легенька, мов зелене листя,

Коли є подруги у тебе,

З якими влітку танцювала,

Тобі нічого і не треба,

ти про минуле забувала.

Лишився неприємний присмак

 від того давнього життя,

але цього так мало, звісно,

щоб втратити жагу буття.

Тому що ти вже Берегиня,

Тому що в світі Наві ти

І очі ті зелено-сині

Від суму мають берегти.

Сам Лісовик тобі дарунок -

З берези листя гребінець,

У коси вклав та всякий смуток

Прогнав, і хай би йому грець.

З русалками пісні співаєш,

Із мавками танцюєш легко,

Вбрання квітками прикрашаєш,

Струнка, тендітна, мов смерека.

В берегової Берегині

Лише одне завдання є –

дітей у річки води сині

Водянику не віддає.

Без нагляду дітей малих,

Що втрапили в річний полон,

Рятує завжди, з року в рік,

А діти думають – це сон.

Красуня з довгою косою

На берег за обидві руки

Вела поволі за собою –

 І вже позаду смерті муки.

І все забуто за два дні,

лишилась пісенька чарівна,

що час від часу уві сні

співала лісова царівна.

За те веселу Берегиню

Пан Водяник і не любив

І сердився, хоч і не сильно,

Та зла ніколи не робив.

Бо ж гарна, як всі берегині,

Яких колись урятував,

Яких вздовж берега і нині

Він час від часу зустрічав.

Вони боялись його гніву,

Поволі завдання своє

Забули і втрачали силу.

В цієї ж сили досить є!

Вона нічого не боїться,

Не полохлива і легка,

Займать таку ж бо не годиться,

Та ще і молода така.

Немов дитина, баловлива,

Весела, радісна завжди,

До всього ніжна та пестлива,

то хай рятує від води!

Але, колись урятувала

Дитину, що давно чекав.

Вона, дурна, тоді не знала -

Той хлопчик борг їй повертав.

«Дивись, - казав їй Водяник,-

Більш не рятуй від цього роду,

І хоч до тебе я вже звик,

Та вже не подивлюсь на вроду!

Ні Лісовик, ні його мавки

Мене тоді вже не зупинять.

Чи вистачить тобі наснаги

Вернутись у безодню синю?»

Вона на те лишень сміялась

І, як завжди, його в чоло,

Неначе донька, цілувала.

Розчулить знов його вдалось.

Минуло вже багато років,

В селі не так багато люду

І мало з дітьми вже мороки,

Стежки позаростали всюди

У місто їхала вся молодь,

Шукала собі ліпшу долю.

Село похнюпилось від того,

Хати покинуті поволі.

Баби й діди позалишались,

Дітей-онуків виглядають.

Хоч влітку де-не-де з’являлись,

Але пісень вже не співають.

Не бігали до річки діти,

В ліс по суницю не ходили,

Столи весільні не накриті,

Розваги в городі лишились.

Але, у лісі, як завжди,

Мавки з русалками танцюють,

Немає суму, ворожби,

Таємний світ гуде, вирує.

Тварини все ще дивні  ходять,

Там птахи з Вирію співають,