Квіти вогню цвітуть вночі … (початок)

   
Зображення коливалося, як на поверхні води. Як в чарівному дзеркалі, неясні риси обличчя набули таємничості та досконалості. Оксана застигла, милуючись своїм образом.
 - Може, такою мене бачать хлопці? Адже, дивлячись правді в очі, я зовсім не красуня. Підборіддя гостре, і ніс з горбинкою, і лице непропорційне. А летять, як бджоли на мед, і в'ються навколо мене, як хрущі навколо вишні. Особливо Валера. Кроку ступити не дає, і дивиться з таким обожнюванням, ніби дитина на морозиво, яке йому не дозволяють з'їсти. А раз я так їм подобаюся, то виходить, що я хороша собою! І фоточки мої хвалять - коментарів вже тисячі. Скоро стану зіркою. Ось зараз пофоткаюся на тлі цих гнучких верб - недарма ж я їх виростила, он уже котики на них скоро з'являться. А мені в коментарях писатимуть: "Яка ж ти гнучка і струнка, як лісова фея!" Трохи попрацюю над вбранням, трохи підретушую, і викладу фоточки для загалу. Вони зберуть багато лайків і ще тисячі прихильників. До чого ж приємно, коли плоди твоїх рук приносять стільки задоволення!".
 Вона опустила погляд на своє зображення на пристрої. 
- Тільки ось цей шрам над бровкою, і родимка на щічці псують всю красу. Ну, це все   можна заретушувати.
Вона повернулась і трохи покружляла, плавно змінюючи пози. В повітрі з'явилися лінії голографічного інтерфейсу. Оксана клацнула кінчиками пальців:  прикріплені на них чутливі мембрани керували інтерфейсом. Об'єктив камери клацнув, почулося легке дзижчання. Оксана знову клацнула пальцями, викликавши попередні світлини. Вона насупила брови та розчаровано зітхнула.
 - Все-таки фотографувати потрібно вміти, а я тільки вчуся. От якби мене сфоткав справжній майстер. Ось тільки де тут такого взяти? Все, що вони тут хочуть фотографувати, - це скелі, вогненні річки та лавові поля. Більше нічого їх не цікавить ...
Її думки перервав оклик. Бадьорий чоловічий голос покликав її на ім'я:
 - Оксаночка, озирнися, краса ненаглядна! 
Оксана зобразила переляк і голосно зойкнула, ніби побачила примари. Потім вона невдоволено фиркнула і насупилася.
 - А, це ти, Валера, - сказала вона з удаваною байдужістю. - Як же ти мене налякав!
 - Скажеш теж, налякав! Ніби голос не впізнала, - сказав Валера, явно ображений її словами.
 - Я тут задумалася, а ти до мене підкрався як розбійник! Не можна так до дівчат підходити. Так і до смерті налякати можна!
 - Прости мене, Оксаночка, не хотів я тебе налякати! Ну не сердься! Дозволь поговорити, ну хоч подивитися на тебе!
- Хто ж тобі забороняє, говори й дивись! - відповіла Оксана з кокетливою усмішкою. - Тільки цур - руками мене не чіпати!
Оксана сіла на лавочку, і стала поправляти свою розкішну чорну косу. Її погляд упав на блискучий комбінезон з блискітками і чудовими візерунками у вигляді квітів.
- Дозволь мені сісти біля тебе! - сказав Валера. - Я ж не кусаюсь!
- Сідай, - промовила Оксана, з тієї ж кокетливою усмішкою, і тут же відсунулася.
- Оксана, дозволь поцілувати тебе! - вимовив Валера, обережно взявши її за руку, але Оксана поспішно вирвала руку, відхилилася і різко відштовхнула його.
- Бач, що задумав! Чого тобі ще хочеться? Відійди від мене! Ти б хоч душ прийняв, перш ніж до мене лізти! У тебе руки, як у кочегара. І ти пахнеш димом! Я боюся, щоб ти мене всю не забруднити в сажі!
 - Був уже в душі. Сажа ця не так просто змивається. Вона в'їдається в шкіру, і вже як друга шкіра. Як роботу закінчив, так відразу до тебе поспішив - ось, думав, порадую ... Порадувати тебе хотів, та й просто побачити тебе хотів так сильно, що терпіти вже сил не стало. Як дізнався, де ти, так відразу і прибіг ...
 - І як це ти мене так швидко знайшов?
 - Серце підказало, - відповів Валера, опустивши очі.
 - Досить брехати, - Оксана сердито стиснула губки. - Чи не вставив ти маячок в мої сережки? Бо ж із тебе станеться ...
 - Запевняю, що ні. Друг підказав. Пробив твій ай-ді, показав що ти в оранжереї. А далі вже - серце підказало ...
 - Порадувати, кажеш? Не дуже мені подобається з тобою тут базікати, - сказала Оксана, і нарочито відвернулася.
 - Якби не подобалося, ти б тут зі мною не розмовляла, - Валера знову посміхнувся, і легенько торкнувся її руки.
 - Та ну тебе, годі вже тут руки розпускати! - Оксана легенько стукнула Валеру по руці та демонстративно відсунулася. - Скажи краще, чого завітав. Не заради того, щоб бентежити бідну дівчину?
 - Так я ж тобі це втовкмачити намагаюся! Я шкатулку приніс! Ось! Для твоїх прикрас. Все, як ти просила! 
Валера посміхнувся. Він розстебнув свою дорожню сумку і простягнув Оксані згорток:
 - Ось воно, творіння моїх рук!
 - Невже? Так швидко? - Оксана сплеснула руками і зашарілася як троянда.
Вона дбайливо взяла згорток на згорнуті човником руки, обережно розгорнула, і захоплено зойкнула. Вона покрутила в руках скриньку з глянцево-чорного каменю. Дівчина на мить застигла, милуючись своїм відображенням на поверхні.
 - Вона так само чорна, як твої коси, і сяє так само як твої очі, - сказав Валера. - Вона ніжна на дотик, як твоя шкіра, - він легенько провів пальцями по її долоні.
Оксана відскочила, легенько шльопнувши Валеру по руці.
 - Цур, руки не розпускати! Я тобі приводу не давала. Поводься пристойно!
 - Не любиш, чи не цінуєш ти мою працю, - зітхнув Валера.
 -  Від чого ж? Дуже навіть ціную, - Оксана провела пальцем по кристалах, вправлених у обсидіан. - Яка краса, яка краса! Валера, ти просто чудо!
Оксана нахилилася і поцілувала Валеру в щоку, і відсторонилася, злякавшись свого пориву. Вона повернула шкатулку на світло, милуючись, як відблиски світла від солярних ламп грають на самоцвіти.
 - А що це за квіточки такі красиві? Червоні і світяться, наче зроблені з вогню, - Оксана вказала на кристали, вирізані у формі квітів, злегка світилися жовтими і червоними відблисками, як язики полум'я.
 - Ну, це не зовсім квіти, - розгублено відповів Валера. - Вони, звичайно, дуже схожі на квіти, але я не знаю, що це таке насправді.
 - І де ти їх бачив? Розкажи мені! - Оксана міцно схопила його за плече і благально подивилася в очі. Вона тремтіла від нетерпіння. - Ну ж, розкажи мені, благаю!
 - Я їх бачив на поверхні, на нічній стороні, - відповів Валера, опустивши очі.
 - Ніколи не думала, що на Венері є таке! - вигукнула Оксана
 - Я їх побачив через просвіт у хмарах після бурі. Вони росли, як гриби після дощу - розпускалися прямо на очах. Я спостерігав їх в телескоп зі станції і навіть зняв на камеру ...
 - А що, якщо це справді квіти? - запитала Оксана.
 -  Та ти хоч знаєш, які там температури? Там свинець плавиться! А білки - вони вже при ста градусах розпадаються. На Венері не може бути ніякого життя!
 - А якщо в основі цих квітів не вуглеводні, а, наприклад, фосфіни?
 - Ну, таке можливо у теорії, - розгублено сказав Валера. - Але ще ніде не знаходили життя на інший основі. На Марсі знайшли рештки, але там приблизно такі ж білки, як і у земних істот.
 - От якби хтось приніс мені ці квіточки, - мрійливо промовила Оксана.
 - Незабаром Різдво. Якщо я принесу тобі їх, ти будеш моєю до кінця життя? - запитав Валера і схопив Оксану за руку.
Цього разу Оксана не відсторонилася і не відсунулася, а просто в розгубленості застигла на місці.
 - Напевно, може бути, не знаю ... - сказала вона розгублено, і опустила очі. - Відпусти мене!
Валера зітхнув, і випустив її руку. Оксана тут же відсунулася, і почала задумливо бовтати ногами, нервово покусуючи губи.
 - Ти правда готовий це зробити? - запитала вона, і сама взяла Валеру за руку.
 - Я не звик кидати слова на вітер. Якщо я обіцяю, я роблю. - відповів Валера. - Буде тобі надзвичайний подарунок на Різдво. Ексклюзивний. Такий, якого ні в кого нема! Його голос здавався чужим і холодним. Оксана зіщулилась, наче від холодного вітру.
 - Тоді ловлю тебе на слові, - сказала Оксана, і відсунулася. - Іди, і роби те, що обіцяв!
Валера зітхнув, поцілував руку Оксані, і швидко схопившись на ноги, попрямував до виходу з оранжереї. Хлопець розчинився в серпанку, і його силует розтанув, ніби він був привидом ...