Розділ 22. Квіти в темряві

Минали тижні, і час, який спершу здавався розмитим, поступово знову набував звичного ритму. Перші дні після пожежі розчинилися для Джейн у стійкому запаху ліків, у приглушених голосах за дверима й в метушні дому.

Вона погано пам’ятала той період; лише окремі спогади спливали на поверхню. Прохолода чистих простирадл під долонями. Гіркуватий смак настою, який їй приносили щогодини. Лагідні пальці Наннетт, що повільно розчісували її волосся, аби не посилити головного болю, який ще довго не відпускав після тієї ночі.

Світ зник із її очей остаточно, не залишивши жодного спалаху чи останнього проблиску.

Не залишилося ані тіней, ані світлих плям, ані тієї сіруватої завіси, крізь яку вона ще недавно вгадувала обриси предметів; натомість настала рівна, щільна темрява, що не пульсувала і не мінялася, мовби стала новою поверхнею її життя. І дивним чином ця темрява не злякала її.

Вона надто давно жила поруч із цією темрявою, щоб справді здивуватися її приходу. Роками звикала до того, як вечорами зникають кути кімнат, як обличчя людей розчиняються швидше, ніж голоси, як світ щоразу відступає трохи далі.

Тепер їй більше не доводилося прикидатися. І в цьому було щось майже болісно чесне.

Перші тижні після пожежі містер Бесфорд не дозволяв їй надовго вставати з ліжка. Варто було Джейн затриматися у кріслі біля вікна трохи довше, як він одразу торкався пальцями її чола чи зап’ястя, ніби досі боявся, що жар повернеться.

- Ви вже вдруге за ранок поправляєте цей плед, тату, - сказала вона одного разу з ледь помітною усмішкою, коли його рука знову затрималася на її плечах. 

- Починаю підозрювати, що ви вважаєте мене зроблено з порцеляну.

Містер Бесфорд не зумів впоратися з собою і відповів не одразу.

- Після тієї ночі я маю на це певне право.

Поступово дім повертався до звичного життя.

Наннетт навчилася подавати їй сукні так, щоб Джейн могла самостійно провести пальцями по тканині, знайти ґудзики, відчути мереживо на манжетах і відрізнити легкий батист від гладкого шовку. Леді Еллербі щоранку читала їй вголос листи та газети, сидячи біля відчиненого вікна, крізь яке до кімнати долітав запах нагрітих троянд, старого каменю й ще вологої після поливу землі.

Їжу приносили як і завжди вчасно, і Джейн безпомилково впізнавала страви ще до того, як до таці торкалися її руки. Хліб, сир, фрукти - все, як і раніше, подавали акуратно нарізаним, і в цій незмінності було щось дивно заспокійливе, ніби вперто нагадувло їй: попри все, життя триває так само, як і до тієї ночі.

Кроки для неї звучали так само, як і до того. Вона впізнавала батька ще з коридору - по трохи швидшій ході й легкому поскрипуванню підборів на повороті біля сходів. Тітка Джорджіана завжди на мить зупинялася біля вікна у вітальні, перш ніж зайти до кімнати, поправляючи фіранку тим самим рухом, який повторювала щодня вже багато років. Наннетт щоразу тихо відкашлювалася за дверима перед тим, як постукати, ніби боялася налякати Джейн різким звуком. 

Іноді Джейн здавалося, що тепер вона відчуває все навколо навіть краще, ніж колись. Вона знала, коли в коридорі відчиняли вікно. Чула, як дерев’яні сходи відгукуються на кроки. Відчувала запах дощу задовго до того, як перші краплі торкалися шибок.

І це було відкриттям для Джейн. В цій новій темряві вона дізналася, що життя не зникло, просто стало іншим.

Запахи залишилися з нею. Залишилися звуки, тепло сонця на обличчі, обійми батька, які стали довшими, ніж будь-коли раніше, і м’які дотики тітки, що поправляла їй комірець, навіть якщо той того не потребував. Тому перехід виявився спокійнішим, ніж вона могла уявити; світ не зник, він лише змінив спосіб, у який до неї приходив.

І все ж у цій спокійності було щось самотнє. Джейн не зізналася б у цьому ані собі, ані комусь іншому, проте іноді, коли вечір ставав надто тихим, їй бракувало руху за вікном, випадкового жесту, погляду, який вона більше не могла вловити. Її новий світ був наповнений, але в ньому не вистачало тієї випадковості, що раніше тримала серце і думки в напрузі.

Новини вона отримувала регулярно. Їй розповідали, що фабрику вдалося частково врятувати, що полум’я знищило дах і склад із сировиною, але основні приміщення вистояли. Їй говорили, що ніхто не загинув у пожежі, і що завдяки їхнім із батьком старанням, а також допомозі аптекаря, мсьє Арно, поранені отримали допомогу вчасно. Вона слухала це з тихою вдячністю, уявляючи вже відбудовані стіни, запах свіжого дерева і ще нерозкритих бутлів з настоянками.

Водночас вона поволі готувалася до поїздки, про яку батько говорив ще взимку й яку тепер більше не відкладали. Вона складала речі власноруч, на дотик перевіряючи кожну дрібницю, ніби намагалася впорядкувати не лише дорогу, а й власні думки. І хоча вона майже не говорила про майбутню поїздку з батьком, саме усвідомлення того, що це може бути її остання й єдина надія повернути зір, поступово робило її стриманішою, ніж зазвичай. Джейн рідше затримувалася в розмовах, довше сиділа мовчки біля відчиненого вікна, перебираючи пальцями стрічки чи складені рукавички, ніби впорядковувала думки так само обережно, як власні речі. Вона боялася не самої дороги й навіть не лікаря, а того, що не витримає ще одного розчарування, якщо почує, що надії більше немає. Саме тому трималася особливо спокійно, майже бездоганно спокійно, аби ніхто в домі не помітив, як сильно її насправді це лякає.