Розділ 20. Після зими

Весна підкралася до Провансу непомітно. Сніг танув повільно, хоча на його зникнення чекали вже всі без винятку. За кількома ясними днями знову прийшли дощі - затяжні і холодні. Старий будинок леді Еллербі ще довго тримав у собі вологий запах сирого повітря, який не могли остаточно прогнати навіть розпалені каміни. Вікна дедалі частіше відчиняли навстіж, ніби сподіваючись впустити всередину справжню весну разом із сонцем, але небо над містом знову й знову затягувало сірим.

У містечку тим часом чекали не лише гарної погоди. На ринку дедалі частіше говорили про майбутнє весілля в родині де Лабрі, і ім’я мадемуазель Монфор тепер звучало так само звично, як згадки про дощі, врожай чи запізніле тепло. Джейн чула ці розмови всюди: у крамницях, на вулиці під вікнами, навіть у голосах служниць, які намагалися стишуватися, коли проходили повз неї.

Зима виснажила Джейн значно сильніше, ніж їй спершу здавалося. Гарячка трималася довго, залишаючи після себе слабкість і дивне відчуття віддаленості від всього навколо, ніби світ за стінами дому продовжував рухатися без неї і їй треба було наздогнати його, аби повернутися до життя. Коли кашель нарешті стих і дихати стало легше, Джейн попросила батька знову відвести її до їхнього кабінету на площі - їй хотілося бодай ненадовго повернутися до звичного шуму голосів. Проте навіть там все здавалося трохи чужим, наче після хвороби туди повернувся хтось інший, а не вона.

Раніше Джейн не випадала з життя так надовго. Навіть у дитинстві вона переносила застуди вперто й швидко, не дозволяючи собі надовго залишати свої звичні заняття. Цієї ж зими все виявилося інакше і це додало містеру Бесфорду сивини.

Він майже не відходив від неї в перші тижні. В кімнаті постійно пахло гарячою водою, оцтом, травами. В ті рідкісні години, коли гарячка ненадовго відступала і Джейн вдавалося зберегти трохи сил для розмови, вона тихо зауважувала, що батько, схоже, вирішив остаточно перетворити її спальню на продовження свого кабінету.

Леді Еллербі зі свого боку не дозволяла дому остаточно перетворитися на похмурий лазарет. Вечорами вона приносила до кімнати все нові і нови книжки з власної бібліотеки. Коли Джейн ставало трохи легше, містер Бесфорд сідав біля неї і читав їй вголос, поки за вікнами шумів дощ, а вогонь ревів у каміні.

Все це приносило їй полегшення, але одужання все одно тягнулося повільно й виснажливо. Джейн зовсім припинила виходити з кімнати. Її записи лежали недоторканими, флакони в лабораторному кутку припали тонким шаром пилу, а запахи трав і настоянок стали сухішими й глухішими, поки й зовсім не розчинилися в повітрі.

Лише візити сестер де Лабрі час від часу повертали будинок до життя. Колетт влітала до кімнат разом із запахом вологого весняного повітря, молодого листя й нових стрічок, які тихо шаруділи щоразу, коли вона різко оберталася посеред розмови. Марі-Елен приносила із собою спокій і тепло, що з’являються поруч із людьми, які не вимагають розмови заради самої розмови. Вона могла годинами сидіти біля вікна з шиттям у руках, і від цього мовчання кімната не ставала порожнішою.

Часом Джейн ловила себе на думці, що сестри де Лабрі приходять сюди не лише заради її товариства, хоча й це також було правдою. Іноді в тому, як довго вони не поспішали додому, відчувалося щось іще - ніби будинок леді Еллербі давав їм те, чого дедалі менше залишалося у власному домі.

Але щойно сестри де Лабрі йшли, будинок знову занурювався в ту саму знайому тишу, в якій навіть делікатне потріскування полін у каміні здавалося занадто гучним після чужих голосів і сміху Колетт.

З часом їхні візити стали майже щоденними. Дружба, що почалася так несподівано, тепер уже здавалася для всіх цілком природною.

Колетт влітала до кімнати разом із запахом весняного повітря із саду де Лабрі. Її голос одразу повертав до кімнати рух і життя, яких тут так бракувало після довгої зими.

Марі-Елен було майже не чутно на тлі сестри. Вона приносила для Джейн перші квіти з оранжереї - камелії, нарциси і гіацинти - і сама змінювала воду у вазі біля ліжка. Джейн не бачила цього, але чула кожен рух, шелест стебел і відчувала, як разом із квітами кімната наповнюється життям.

Хвороба зробила те, чого Джейн раніше так боялася: тепер їй майже не доводилося приховувати слабкий зір. Вона більшу частину часу проводила в ліжку або в кріслі біля вікна, і слабкість сама пояснювала її обережні рухи, заплющені очі й небажання підводитися без потреби.

Колетт тим часом вже влаштовувалася просто на килимі біля ліжка або сідала поруч із Джейн у крісло й починала говорити ще до того, як встигала зняти рукавички.

- Ви не уявляєте, як все змінилося в саду, Джейн, - сказала вона одного разу, нахиляючись ближче. - Троянди… мені здається, цього року вони будуть особливими.

Джейн слухала, тримаючи в долонях чашку з теплим відваром. Порцеляна приємно гріла пальці, а від напою підіймався знайомий запах трав і меду. Сестри де Лабрі зовсім не нагадували свого брата - ані голосами, ані манерою триматися. З ними Джейн було легко. Вони часто згадували Домініка в розмовах, але побіжно, не затримуючись на цій темі довше, ніж слід. І за це вона була їм мовчазно вдячна.

- Ми вже обрізали старі гілки, - продовжувала щебетати Колетт. - А тепер чекаємо на нові пагони. Шкода тільки, що Домінік цього не бачить. Але я написала йому про все ще вчора. Листа на трьох сторінках, між іншим. Maman сказала, що жодна людина не заслуговує такого довгого листа про троянди.