Розділ 19. Аромати осені

Перед самим своїм від’їздом, про який у містечку говорили так, ніби йшлося не про справи однієї окремої родини, а про зміну на престолі, Домінік де Лабрі з’явився в кабінеті лікаря Бесфорда разом із Колетт.

Молодша сестра трималася за його руку з тією відкритою прихильністю, якої діти не вміють приховувати навіть за бажання. Її легкі кроки й голос одразу наповнили кабінет рухом і життям.

- Ми прийшли з візитом, але ненадовго, - урочисто повідомила вона ще з порога і одразу ж кинулася оглядати полиці з медикаментами.

Лікар Бесфорд прийняв їх із тією привітністю, яка з’являється в лікарів при вигляді пацієнта, що нарешті одужує. Він перевірив пульс дівчинки, розпитав про сон, апетит і таке інше, а тоді задоволено кивнув.

- Природа, як завжди, робить половину роботи за нас, якщо їй просто не заважати, - зауважив він, відкладаючи годинник.

- Мені вже дозволили гуляти в саду, - з гордістю повідомила Колетт, легко розгойдуючи ногами на стільці.

- Це найкращі ліки, які тільки можна призначити, - запевнив її лікар.

Домінік подякував і повільно зняв рукавички, акуратно складаючи їх у долоні, ніби надавав цьому рухові більше уваги, ніж було потрібно. Коли містер Бесфорд говорив про лікування Колетт, він слухав уважно й не перебивав, але кілька разів його пальці несвідомо ковзнули по краю тростини, яку він тримав біля крісла. Усмішка з’являлася на його обличчі тоді, коли до нього зверталася сестра, проте щоразу згасала трохи раніше, ніж закінчувалася сама розмова.

Світло з вікна лягало на його профіль рівними осінніми смугами, і лікар Бесфорд мимоволі помітив, що мсьє де Лабрі вже вдруге за останні кілька хвилин переводить погляд у бік дверей, ніби сам цього не усвідомлюючи.

Після короткої паузи Домінік де Лабрі озвався до лікаря:

- Я не бачив мадемуазель Джейн у лабораторії кілька днів. Хотів переконатися, що вона почувається добре.

Містер Бесфорд відкинувся в кріслі й втомлено склав руки на підлокітниках.

- Джейн, Джейн… Вона цілком здорова. Просто захопилася одним дослідженням значно серйозніше, ніж, на мою думку, було б розумно. Але я добре знаю свою доньку: якщо вона вже за щось взялася, то неодмінно доведе це до кінця.

Саме в цю мить у коридорі пролунали кроки. Домінік підвів голову раніше, ніж встиг про це навіть подумати.

Кроки були легкі і неквапливі; тканина сукні ледь шурхотіла при русі, і за мить у дверях з’явилася Джейн. Вона зупинилася на порозі, не входячи одразу до кімнати. Її пальці завмерли на дверній ручці, а сама вона стояла нерухомо, ніби дослухалася до чогось, відомого лише їй.

Потім вона повільно вдихнула.

Домінік побачив, як ледь помітно змінилися риси її обличчя - так здригається гладь озера, коли на неї раптово налітає вітер. Її пальці сильніше стиснули ручку дверей, а тоді так само повільно розімкнулися.

Джейн ступила до кімнати не вагаючись, але поділ її сукні ледь зачепив край дверей - настільки неуважно, ніби частина її думок залишилася десь позаду. Вона одразу випросталася, поправляючи складку тканини на рукаві трохи довше, ніж було потрібно.

Домінік мовчки дивився на неї. 

- Mademoiselle Jane! - вигукнула Колетт і миттю зіскочила зі стільця, підскочивши до Джейн. - Vous êtes venue! Ви ж пам’ятаєте про мій вінок?

На губах Джейн з’явилася тепла усмішка. Вона трохи схилила голову вбік, ловлячи голос дівчинки.

- Пам’ятаю, мадемуазель Колетт.

- І я вже зовсім не хвора, - повідомила та з усією серйозністю. - Брате, можна ми підемо в сад? В оранжерею! Там ще залишилися квіти, я бачила. Ти ж обіцяв, що я зможу вибрати будь-які для вінка, коли одужаю. Я й так чекала надто довго!

Домінік перевів погляд на Джейн. Навіть зараз, у простій темній сукні й з волоссям, зібраним у звичайну косу, вона дивним чином змінювала сам простір довкола себе. Все мимоволі починало вибудовуватися навколо неї. І від цього йому ставало дедалі важче тримати власні думки в належній рівновазі.

- Якщо мадемуазель Джейн не заперечує, - озвався він нарешті.

Містер Бесфорд теж подивився на доньку. 

- Не заперечую, - відповіла вона після короткої паузи. - Повітря сьогодні дійсно особливе.

Колетт радісно плеснула в долоні і вони рушили до виходу разом. Джейн на мить затрималася біля дверей, накидаючи на плечі легку накидку. Тонка тканина ледь шелестіла під її пальцями, а прохолодне осіннє повітря вже долинало з саду крізь прочинене вікно разом із запахом пізніх троянд і листя, яке повільно починало втрачати літнє тепло.

Стежка вела повз сад, далі - туди, де повітря починало змінюватися ще до того, як ставали видимими самі теплиці. Осіння сухість поступово відступала, і замість неї з’являлася м’яка вологість, тепліша й густіша на запах.

Коли вони увійшли під скляний дах оранжереї, різниця відчулася відразу. Повітря огорнуло їх теплом, у якому ще трималася літня м’якість. Запахи стали насиченішими: троянди, що ще не встигли втомитися від холоду, волога земля, зелені стебла й тонкий, майже медовий аромат пізніх квітів.

Краплі вологи тихо збігали по склу.